Виступ на конференції “Релігія і закон: проблеми правового врегулювання державно-церковних відносин”

Актуальні проблеми врегулювання державно-церковних відносин

Шановні учасники конференції!

Питання, що виноситься на обговорення в цій представницькій аудиторії, надзвичайно важливе і актуальне не лише для вирішення суспільних проблем сьогодення, а і, що є найбільш важливим, - з огляду на подальші перспективи українського суспільства. Ви погодитесь, звичайно, що неухильне дотримання базових принципів свободи совісті як важливого елемента загальнолюдських цінностей є сьогодні ознакою відкритого демократичного суспільства та передумовою не лише суспільно-політичної, а і глобальної гуманітарної стабільності.
За цих умов виняткового значення набувають такі гуманітарні питання як:
· правове регулювання стосунків між державою і Церквою;
· впорядкування діяльності Церкви та релігійних організацій;
· формулювання вичерпної і несуперечливої законодавчої бази в галузі забезпечення права громадян на свободу совісті;
· уніфікація практики її застосування.
Десять років, що минули після набуття Україною державної незалежності, дають підстави для осмислення досвіду державно-церковних відносин, які склалися в умовах нових політичних і економічних реалій, а також для відпрацювання дієвих важелів подальшого руху вперед у цій специфічній, я б сказав - особливій галузі суспільного буття.
Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації", прийнятий у квітні 1991 р., є безперечно прогресивним законодавчим актом, що в цілому відповідає міжнародним нормам забезпечення свободи совісті громадян, прав і гарантій діяльності релігійних організацій. Він забезпечив сталий і загалом поступальний розвиток релігійно-церковного життя в країні.
Не зайве нагадати, що були внесені доповнення й до інших законів, які створили необхідні умови для діяльності релігійних об'єднань. Зокрема, щодо урівняння в правах з громадськими організаціями та надання статусу юридичної особи. Що ж стосується питаннь власності, підприємництва, землекористування релігійних організацій, то вони зараз регулюються існуючими законодавчими актами про власність, підприємництво, працю, плату за землю тощо.
Законом про альтернативну службу передбачено, що віруючі, релігійні переконання яких перешкоджають проходженню дійсної строкової військової служби, можуть проходити альтернативну трудову службу.
Відмінені статті Кримінального і Цивільного Кодексу України, які безпідставно обмежували права віруючих та релігійних об'єднань. Удосконалюється механізм судового розв'язання справ, порушених на скарги релігійних організацій за фактами недотримання чинного законодавства з боку державних органів і посадових осіб.
Отже, держава, долаючи перекоси минулого, створює належні умови для відродження діяльності церкви, реалізації прав віруючих.
Є серйозні напрацювання у створенні механізму розв'язання проблем, які виникають на релігійному грунті. Зокрема, регулярними стали зустрічі Президента України із релігійними діячами, системного характеру набувають такі зустрічі і в Кабінеті Міністрів України та Держкомрелігій.
Дедалі більш дієвим важелем у цьому напрямі стає діяльність Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, міжвідомчої координаційної ради при Держкомрелігій по упередженню міжконфесійних конфліктів, екуменічних рад на регіональному рівні тощо.
Принципово нова атмосфера, що склалася в державно-церковних взаєминах, суттєво позначилась на характері релігійного життя в Україні. За десять років тут відбулися такі кардинальні зміни, якими не позначена, напевно, жодна інша галузь суспільного буття.
Судіть самі. Порівняно із 1991 р. релігійна мережа зросла вдвічі: із 13,2 тис. до 26,8 тис. релігійних організацій 105 церков, конфесій, деномінацій та віросповідних течій. Церковну службу здійснюють 32,0 тис. священнослужителів. Та найбільш суттєвим в релігійному середовищі країни є те, що за роки незалежності церква перейшла на якісно новий рівень функціонування. Практично завершилося формування її управлінських структур. Сьогодні в державі діє 250 духовних центрів та управлінь, митрополій, єпархій, дієцезій, обласних пресвітерських рад. Більш ніж у 5 разів збільшилась чисельність монастирів, яких нині нараховується 306. На ниві доброчинності та милосердя активно прцюють 245 місій, а це у II разів більше, ніж їх було у 1991 році. Підготовка кадрів священнослужителів здійснюється в 138 духовних навчальних закладах, кількість яких проти 1991 р. збільшилась у 8 разів. Більш ніж у 18 разів зросла чисельність церковних періодичних видань.
За даними соціологічних досліджень відносять себе до віруючих близько 60% громадян України. Церква користується сьогодні найвищою, порівняно з іншими суспільними інститутами, довірою громадян, її пастирська, доброчинна та культурно-освітня діяльність набуває помітного впливу на перебіг суспільних процесів.
Все це красномовно засвідчує справжній релігійний ренесанс в країні і не потребує особливих коментарів.
Водночас, від моменту прийняття Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" суспільно-політична ситуація в Україні зазнала суттєвих змін. Зокрема:
· змінилося ставлення суспільства та держави до церкви як до соціального інституту і важливої структури громадянського суспільства;
· переосмисленню та переоцінці були піддані соціальна, політична й культурницька роль церкви, її місце й можливості в сучасному світі, взагалі, та в суспільстві, зокрема.
Але у полі релігійно-церковного життя та державно-церковних відносин виникли та зміцніли й нові суперечливі тенденції, подальший розвиток яких може мати негативний вплив на стабільність суспільства.
Подекуди, окремі місцеві органи влади займають упереджену позицію і протегують певній церкві або релігійній організації на шкоду іншим. Стосується це, в першу чергу, таких питань як:
· реєстрація релігійних громад чи зміна ними підпорядкування;
· відведення земельних ділянок для будівницва культових споруд, надання пільг в оподаткуванні (в частині місцевих податків);
· сприяння доброчинній та місіонерській діяльності тощо.
Ця практика є неприпустимою та загрозливою для авторитету держави перед Церквою і віруючими громадами.
Уповільнилися темпи повернення Церкві й релігійним організаціям культових споруд, що досі використовуються не за призначенням. Внаслідок цього зберігає свій конфліктогенний потенціал майнове питання. На сьогодні лише 75 відсотків релігійних громад мають культові споруди для задоволення своїх духовних потреб. Інтенсивний зріст кількості церковних об'єднань, значно випереджує можливості їх матеріального та майнового забезпечення. Це породжує напругу в релігійному середовищі. Достатньо згадати поїздки делегацій греко-католиків до м.Києва і пікетування ними державних установ, в тому числі і Адміністрації Президента України.
Слід зазначити, що питання власності і релігійне питання є найбільш гострими та соціальнозначущими, а що ж стосується питання церковної власності, то воно є просто вибухонебезпечним з огляду на етно-релігійні особливості українського суспільства. Це є одним з найделікатніших питань у стосунках держави й Церкви і тому повинно вирішуватися виходячи із врахування інтересів всіх сторін взаємодії.
Майнові суперечки в деяких населених пунктах призводять до гострого протистояння між релігійними громадами та мають сталу тенденцію до політизації предмету протиріччя. Даний факт слід особливо враховувати зважаючи на зростання політичної динаміки українського суспільства.
В цій ситуації держава має докладати зусиль щодо повернення Церкві колишніх культових споруд і майна та сприяння релігійним організаціям у будівництві нових храмів. Доречі, на основі регіональних пропозицій, сьогодні підготовлено поновлений план-графік передачі колишніх сакральних об'єктів, відпрацьовуються спрощення механізмів цього процесу.
Разом з тим, іноді на місцях відшукуються не можливості для позитивного вирішення зазначеної проблеми, а штучні перепони для його гальмування. Така практика неприпустима. Повернення Церкві колишніх культових споруд - це, як зазначив Президент України, стратегічний курс державно-церковної політики. На наше глибоке переконання, цей курс повинен бути чітко окресленим і в чинному законодавстві України.
З гіркотою зупинюсь і на такій проблемі як розкол в українському православ'ї. Він набув усталеного характеру, не дивлячись на досить активні намагання окремих церковних, політичних і громадських кіл наблизити створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні. Є підстави стверджувати, що розкол найближчим часом буде зберігатися.
У відповідь на закиди окремих релігійних діячів щодо позиції офіційної влади в цій справі, хочу підкреслити, що створення Помісної Православної Церкви України – це надто важлива справа для того, щоб держава “форсувала події” та втручалася в неї командно-директивними методами. Процес об‘єднання має йти не “з гори”, а від самих релігійних громад та від доброї волі самого духовенства. Ми маємо не випереджати події, а робити вірні кроки на зустріч!
Слід визнати й таке: розкол в православ'ї, призвів до крайньої політизації релігійного середовища та позначився на єдності всього нашого суспільства.
По той чи інший бік вже стали не тільки окремі політичні діячі, народні депутати, а й цілі партії та депутатські фракції, а то і блоки. Це, безперечно, шкодить Україні. Я вже не кажу про те, що міжправославний конфлікт носить чітко виражений етно-регіональний характер, що не може сприяти консолідації нашого суспільства.
Україна, із європейського взірця взаємоповаги та взаєморозуміння між складовими суспільного ландшафту не повинна штучно перетворюватися на нові “Балкани” через політичні спекуляції на релігійному тлі!
Ось чому, на перший погляд, суто церковна проблема стала загальнодержавною. Без перебільшення скажу, що ситуація, яка склалася, порушує мир, спокій і стабільність в державі, загрожує її безпеці, шкодить міжнародному іміджу України.
Завдання, що постають перед нами сьогодні, з одного боку, - зрозумілі і ясні, з іншого - надзвичайно масштабні і безпрецедентно складні. Держава має сприяти розвитку релігійно-духовного сектору суспільних відносин, але таке сприяння не повинно перетворитися інструмент для з‘ясування міжконфесійних взаємин та механізм втручання держави у справи Церкви. Оптимальним шляхом для партнерства може бути лише діалог, заснований на принципах взаємоповаги, незаангажованованості та, що найголовне – на принципах законності і права.
Сьогодні існує потреба в перегляді ставлення до соціальної функції Церкви.
Внесок релігійних організацій в цю благородну і надзвичайно потрібну в нинішніх умовах справу важко переоцінити. Достатньо нагадати, що майже 50 відсотків гуманітарної допомоги надходить до України саме по лінії Церкви. Важливо, що ця допомога знаходить конкретних адресатів.
Постійна робота здійснюється релігійними організаціями в рамках реалізації милосердницької програми “В ім'я Христа” та щорічної Всеукраїнської благодійної акції “Милосердя”.
Значну увагу приділяють релігійні організації усіх конфесій наданню допомоги дітям-сиротам та інвалідам. Найбільш активно в цій сфері діють протестантські громади. Зокрема, християнська місія "Філіппус" Волинського обласного об'єднання євангельських християн-баптистів постійно опікується дитячим садком для дітей-сиріт "Сонечко" та школою-інтернатом в с. Липляни Ківерцівського району. Сумським обласним об'єднанням євангельських християн-баптистів лише в жовтні поточного року було передано понад 30 т гуманітарної допомоги дитячим будинкам, інтернатам області та малозабезпеченим сім'ям. Громада "Церква Різдва Христового" відкрила дитячий будинок на 75 місць в м.Каховка Херсонської області.
Активно працюють релігійні організації в сфері надання медичної допомоги населенню. Безкоштовні аптеки та амбулаторії функціонують в Закарпатській, Донецькій, Київській, Львівській, Полтавській, Хмельницькій, Черкаській та багатьох інших областях. Місія "Думка про віру" Української лютеранської церкви в Тернопільській області надала безкоштовну медичну допомогу 3500 дітям з багатодітних та малозабезпечених сімей. Полтавське обласне об'єднання ЄХБ у вересні-жовтні організувало проведення безкоштовних медичних консультацій для людей похилого віку. Львівське медичне братство ЄХБ та шпиталь ім.А.Шептицького Української греко-католицької церкви провели безкоштовні обстеження та надали медичну допомогу близько 1 тис. малозабезпечених людей.
Значно розширилась мережа оздоровчих таборів, що діють при різноманітних обласних релігійних організаціях. Зокрема, у Вінницькій, Волинській, Запорізькій, Київській, Кіровоградській, Миколаївській, Львівській, Одеській, Чернігівській, Черкаській областях та Автономній Республіці Крим ними в поточному році було оздоровлено понад 46 тис. дітей.
В усіх обласних, більшості районних центрів та у великих населених пунктах продовжують діяти створені при релігійних громадах і організаціях благодійні їдальні. Так, милосердницькі заклади харчування функціонують в 40 православних парафіях Автономної Республіки Крим. Щоденно у Вінницькій області забезпечуються одноразовим харчуванням близько 1200 малозабезпечених громадян. Громада ЄХБ м.Харкова організувала пункт безкоштовного харчування для малозабезпечених громадян міста, де за 2 місяці (вересень-жовтень) поточного року отримали обіди понад 12 тис. осіб.
Цілком зрозуміло, що така діяльність Церкви знаходить розуміння, підтримку і повагу в українському суспільстві. Проте маємо факти, коли окремі посадові особи, не розуміючи позитивного значення і не заглиблюючись в сутність такої діяльності, ставлять її під сумнів і всіляко гальмують. Слід рішуче спростовувати подібні підходи й шукати шляхи до плідної співпраці.
Це певною мірою стосується і вирішення таких питань як співпраця школи і Церкви та Церкви і армії, сприяння масштабним благодійним проектам Церкви з боку держави.
Об'єктом постійної уваги органів, що відповідають за реалізацію державної політики щодо релігії та церкви, повинно бути також сприяння розвитку релігійної самобутності корінних народів та національних меншин, їх взаємин з одновірцями за кордоном.
Упродовж останніх років стало очевидним, що комплекс нереалізованих релігійних та національних інтересів, може спричинити небажані для держави відцентрові тенденції. Вбачається, що державна політика стосовно цих релігійних організацій має спрямовуватися на підтримку їхньої релігійної інфраструктури, мінімізацію їхньої залежності від закордонних релігійних центрів, а також недопущення перетворення конфесійного чинника на знаряддя етнічного й територіального сепаратизму.
Слід активно залучати релігійні організації національних меншин до процесів:
· вирішення питань, пов'язаних із проблемами української діаспори за кордоном;
· гуманітаної взаємодії України з їхніми етнічними та релігійними метрополіями.
Щодо останньої тези, то тут слід зазначити, що міжнародні контакти релігійних організацій України, які здійснюються в рамках чинного законодавства, сприяють зростанню авторитету нашої держави в світовій спільноті. Це сьогодні дуже важливо.
Однак маємо приклади і дещо іншого гатунку. Йдеться про те, що Україна стала об'єктом діяльності місіонерів нетрадиційних культів, тоталітарних сект та сумнівних віровчень. Непоодинокі випадки, коли зарубіжні місіонери виявляють неповагу до чинного законодавства України, не рахуються із традиціями українського народу, громадською думкою.
Із врахуванням специфіки культової практики новітніх релігій, загальноприйнятих міжнародних норм і приписів щодо них, а також положень вітчизняного законодавства, здійснення контролю за діяльністю таких формувань - справа досить складна. Її суть полягає в тому, щоб ввести діяльність неорелігій в конституційно-правове поле України. Що ж до деструктивних культів, то ви очевидно погодитесь, що шкідливі випадки характер їхньої діяльності має бути доведений і припинений у встановленому законодавством порядку.
Таким чином необхідно визнати, що у відносинах між державою і церквою, а також у взаєминах між конфесіями виникає чимало проблем, які вимагають законодавчого врегулювання.
За цих умов Закон, прийнятий у 1991 р., будучи в цілому демократичним і узгодженим з основними нормами міжнародного права, вже не відповідає повністю сучасним вимогам і реаліям церковно-релігійної ситуації в Україні, що спричиняє неузгодженості та конфлікти в стосунках між органами влади та релігійними організаціями, а також між релігійними громадами різних конфесій.
У зв'язку з цим постало питання про приведення чинного законодавства щодо діяльності релігійних організацій, зокрема, зазначеного вище Закону, у відповідність до положень Конституції України та вимог Ради Європи, а також до реалій життя, потреб Церкви і запитів суспільства стосовно її нової ролі.
За дорученням Президента України Л.Д.Кучми та Кабінету Міністрів України Державний комітет України у справах релігій підготував новий законопроект “Про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації". Над цим документом, як відомо, крім спеціалістів з відповідних міністерств і відомств, активно працювали і представники церков і релігійних організацій. Основні положення законопроекту були погоджені з Всеукраїнською радою церков і релігійних організацій. Однак у травні поточного року на сесійному засіданні Верховної Ради України, представлений Кабінетом МІністрів України законопроект, а також два інших, альтернативних, авторами яких були народні депутати В.Костицький та В.Журавський, не знайшовши необхідної кількості голосів, були відхилені.
Нині Держкомрелігій спільно з іншими державними структурами та Радою церков доопрацьовують згаданий проект Закону. До цієї роботи залучаються народні депутати, широка громадськість. Вважаю, що це вірний шлях. Сподіваюсь, що і сьогоднішня розмова буде конструктивною, слугуватиме визначеній меті.
Яким же повинен бути новий Закон? Цілком зрозуміло, що не гіршим, ніж нині діючий. Він має відкрити нові горизонти, нові можливості для цивілізаційного розвитку релігійно-церковного життя, гармонізації державно-церковних відносин, співпраці держави і Церкви на благо України та її народу.
Цей Закон має забезпечити здійснення права кожної людини в Україні на свободу совісті і віросповідання на засадах Конституції України, Європейської конвенції з прав людини, інших міжнародних договорів, визнаних нашою державою.
Глибоко переконаний, що вказаний документ повинен:
· значно розширити права релігійних організацій на культурно-освітню і благодійну діяльність;
· визначити чіткий порядок і умови поступової передачі в користування або у власність релігійних організацій об'єктів колишньої церковної власності.
Мені відомо, що в ході дискусій і обміну думками на попередніх зустрічах визначалась і низка інших важливих положень та доповнень, які стосуються:
· конкретизації статусу об'єднань релігійних організацій (церков);
· порядку набуття ними цивільних прав і обов'язків (правоздатності юридичної особи);
· визначення статусу релігійної громади – як первинного осередку об'єднання релігійних організацій, утвореного громадянами з метою спільного сповідування своєї віри.
Слід також визначити більш досконалу схему реєстрації статутів релігійних організацій, яка б упереджувала непоодинокі спроби узаконити під виглядом релігійних екстремістські угруповання чи організації, що ставлять на меті комерційну діяльність.
Переконаний, що Законом необхідно передбачити заходи щодо захисту громадян України від негативного впливу сумнівних новітніх віровчень, проповідниками яких виступають, як правило, зарубіжні місіонери. Крім цього, слід конкретизувати перелік підстав, при наявності яких релігійній організації може бути відмовлено в реєстрації її статуту.
На мою думку, час здійснити і ряд інших рішучих кроків в напрямку демократичних перетворень в галузі державно-церковних відносин.
Наприклад:
- урівняти в правах і пільгах громадян, які навчаються в середніх і вищих духовних навчальних закладах з відривом від виробництва з учнями та студентами відповідних державних навчальних закладів;
- надати право середнім і вищим навчальним закладам здійснювати на факультативній основі викладання студентам і учням релігійно-філософських, релігієзнавчих та релігійно-пізнавальних дисциплін, які не супроводжуються релігійними обрядами і мають інформативний характер.
Дозвольте зупинитися ще на одній проблемі, яка сприймається серед широкого загалу неоднозначно і викликає досить бурхливу дискусію. Йдеться про державний орган у справах релігій та надання йому контрольних функцій.
Передусім хочу нагадати присутнім, що з прийняттям Верховною Радою України від 12 липня 2001 р. змін до Закону України “Про прокуратуру”, функції контролю за додержанням законів, як це передбачено п.9 розділу XV Перехідних положень Конституції України, повинні покладатися на відповідні державні органи. Враховуючи це, до нашого законопроекту слід внести відповідні корективи, пов'язані із забезпеченням контролю за додержанням законодавства про свободу совісті та релігійні організації, який покладатиметься на центральний орган виконавчої влади у справах релігій, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в межах їх компетенції.
Хочу підкреслити і повторити ще раз - йдеться не про контроль і ревізію діяльності релігійних організацій, а про контроль за дотриманням Закону.
Цілком зрозуміло, що до законопроекту необхідно внести також уточнення та редакційні правки, які випливають із Конституції України, Європейської конвенції з прав людини та прийнятих останнім часом законів.
Зрештою, хочу зазначити, що прийняття Верховною Радою України нового законопроекту, безперечно, позитивно вплине на релігійну ситуацію в країні, дасть змогу вирішити цілий комплекс, пов'язаних з цим складних питань, а в першу чергу:
· із забезпечення правовими засобами гарантованого Конституцією України права громадян України на свободу совісті та відповідну релігійну діяльність;
· із встановлення ефективного діалогу між державою і Церквою;
· й зміцнення позитивного гуманітарного іміджу України.

І на останнє… на сьогодні, релігійний фактор у суспільному житті стає більш відчутним ніж це було раніше, а якщо точніше, - ніж це було до подій 11 вересня. Зараз із новою актуальністю з‘являеться запит на толерантність, взаємоповагу та світоглядний плюралізм. І політика сучасних держав, не лише у релігійному секторі суспільних відносин, буде будуватися саме на цих принципових засадах.
Усвідомлення цього факту повинно стати фундаментом для кожного нашого кроку на шляху до стабілізації етно-релігійних процесів в українському суспільстві. Релігійний чинник має стати саме стабілізаційним механізмом націєтворчості, а не джерелом нових ризиків у трансформаційному русі суспільства. Для цього, нам необхідно створити єдину, уніфіковану та загальнообов‘язкову правову базу діяльності релігійних громад та ефективні механізми контролю за дотриманням законодавства у діяльності духовно-релігійних спільнот.
Тільки в такий спосіб можливо, так би мовити, “застрахувати” суспільство від нових гуманітарних ризиків та загроз суспільно-політичній стабільності в країні!
Сподіваюсь, що в ході сьогоднішньої дискусії та обміну думками, нами будуть визначені спільні підходи і знайдені адекватні рецепти щодо розв'язання гострих проблем правого врегулювання державно-церковних відносин.
Дякую за увагу і запрошую до розмови.

Повернутися до архіву