Гуманітарні вектори національного розвитку

Сьогодні в Україні відбуваються процеси перевизначення внутрішніх і зовнішніх функцій держави, її ролі та форм присутності у сферах життєдіяльності суспільства. Це торкається трансформації взаємозвўязків держави і суспільства, встановлення нових форм інституційного прагматичного діалогу між громадянином і владою. За таких умов, сам принцип прагматизму набуває чіткої гуманітаристської актуальності і спрямованості.
Дані ознаки, які свідчать про перехід на нинішньому етапі державотворення, від кількісних, до якісних аспектів модернізації суспільства. Сьогодні, у рамках адміністративно-політичного реформування відбувається переконфігурація виконавчої вертикалі державної влади: створюється новий формат діяльності Уряду, зростає його політична роль і політичні функції, змінюється інституційна спрямованість урядових обовўязків. Тобто діяльнісь Уряду набуває чіткої прозорості та дедалі більшого політичного змісту і відповідальності, що стабілізує загальний ритм політичного життя українського суспільства.
Але політичний вимір, це хоча і важливий, але не єдиний елемент сьогоднішнього реформаційного порядку денного. Серед першочергових завдань, що стоять перед державою, сьогодні домінують: корегування українських зовнішньополітичних стандартів, адаптація до актуальних вимог світового співробітництва та комплексна інтенсифікація приоритетних векторів розвитку суспільства. Без вирішення цих проблем, українське суспільство приречене на існування у кризовому циклі перманентних загроз і нестабільності перспектив.

Минулого року Україна, майже вперше всерйоз зіткнулася з жорсткими реаліями глобальної “цифрової демократії” в таких її жорстких проявах, як інформаційно-правовий тиск, спроби гуманітарного контролю та інформаційної інтервенції, тобто, з намаганнями скорегувати політичний курс сучасними засобами гуманітарно-інформаційних технологій. І це був урок, який треба засвоїти і не допустити повтору.
Разом із спадом “хвилі гуманітарної напруги” прийшло розуміння того, що найважливішими компонентами сучасної державної політики є не тільки інформаційна і моніторингова прозорість, а й гуманітарна сумісність, ідентичність і етика. Змінилися міжнародні і національні інформаційно-гуманітарні кордони, сформувалась нова принципова база громадянської дипломатії, закріплюються нові позиції у світовій ієрархії інформаційного суспільства. Відтепер політичний і економічний капітал країни великою мірою залежатиме від її неформального міжнародного іміджу та офіційного політичного реноме, що разом визначають таку важливу категорію як гуманітарний авторитет країни. За таких умов, інформаційний, іміджевий і статусний менеджмент стає обов‘язковою складовою урядової політики сучасної держави та важливим напрямком у забезпеченні стратегічної безпеки суспільства.
Загострення політичної ситуації в Україні наприкінці минулого та на початку цього року стало непрогнозованим наслідком екстенсивної динаміки реформ, дисбалансу реформаційних напрямів і темпів. Сьогодні вже ніхто не має сумніву у тому, що українська стратегія реформ потребує корекції, оптимізації і інтенсифікації. Це обумовлено тим, що за умов збереження повільного темпу реформ Україна має всі шанси додати до "стандартних" дефіцитів – інвестиційного, енергетичного та інноваційного, новітні види дефіцитів та інфляцій - інформаційну, гуманітарну, часову і соціальну. Фактично постає необхідність відкоригувати концептуальний ланцюжок державної стратегії: ефективна гуманітарна демократія - капіталізована відкрита економіка - інноваційна технологічність - соціальний патерналізм - інформаційна і правова прозорість.
У поєднанні ці моменти розуміються вже не як збіг обставин або політичний феномен, а як тенденція розвитку країни. Новий уряд має зробити все для того, щоб політична, економічна і соціально-гуманітарна еволюція України прямувала до оптимальної лінії та найперспективнішого вектору свого розвитку. І саме тепер треба визначити усі складові нового курсу уряду, укласти оновлений вектор гуманітарного розвитку суспільства.

Гуманітарізація – як тенденція і зміст сучасних глобальних суспільних процесів.
Початок ХХІ століття ознаменувався глобальною гуманітаризацією всіх сфер суспільного життя. Переважна більшість суспільних подій та ключових політичних рішень, що приймаються, проходять постійний тест на відповідність гуманітарним стандартам, а використання гуманітарних технологій стає ознакою та невід'ємним атрибутом ефективних систем державного управління. У сучасного людства значно зростають гуманітарні потреби, які на сьогоднішній день без перебільшення можна віднести до категорії першочергових.
Тому при розробці концепції національного реформування було б контрпродуктивним не враховувати цього системно-цінносного контексту. Необхідно не лише віддавати належне панівним тенденціям, а передусім керуватися тим очевидним фактом, що сьогодні відбуваються суттєві зміни в структурі зовнішніх і внутрішніх викликів та загроз для України. На перший план виходять несилові аспекти безпеки, репутаційні стратегії та гуманітарна проблематика.
Зовнішні загрози характеризуються небезпекою створення нових ліній розмежування у Європі, причому таких, які матимуть не лише політичний чи геополітичний вимір, а й відзначатимуться обмеженням економічного, культурного, інформаційного, інтелектуального взаємообміну України зі світом, що у подальшій перспективі може призвести до ізоляції нашої країни від магістральних напрямів гуманітарного світового розвитку.
В умовах гуманітаризації і глобалізації цивілізаційного простору зникає традиційний антагонізм між зовнішнім і внутрішнім векторами суспільного розвитку. Внутрішні загрози і перспективи гуманітарного характеру тісно пов'язані із зовнішніми, оскільки такі актуальні проблеми як формування суспільства інновацій, інформаційне забезпечення суспільних процесів, збереження національно-культурної ідентичності, подолання технологічного відставання, модернізація системи освіти та інші, є тими надважливими чинниками, що впливають на рівень конкурентоспроможності країни та її гуманітарний рейтинг у табелі розвинутих країн.
Перед державою сьогодні постають невідкладні завдання пошуку адекватних контраргументів та ефективних відповідей на виклики нової епохи. І тут неможливо залишити поза увагою роль і значення органів виконавчої влади України у їх вирішенні. Вони повинні взяти на себе головний тягар відповідальності і сконцентрувати достатньо політичної волі та інтелектуального потенціалу для досягнення поставлених цілей.
Тим більше, що з введенням у структурі центральних органів виконавчої влади інституту державних секретарів досить істотно змінюються політичні кордони, напрями діяльності та обсяги інституційних повноважень віце-прем'єр-міністрів і керівників міністерств та відомств. Їх компетенція набуває більш виразної політичної спрямованості. До сфери їх відповідальності крім іншого входить також формування на державному рівні політичних підходів і рішень щодо розв'язання суспільно значущої проблематики, розробка концептуальних параметрів реформування, підготовка відповідного інструментарію та ресурсне забезпечення перетворень. Іншими словами – визначення стратегічних пріоритетів та орієнтирів державного розвитку.
Гуманітарізуються соціальні, політичні і економічні процеси, значно посилюється їх взаємозалежність і взаємний вплив. Гуманітарна сфера дедалі більше перетворюється у системоутворюючий і стратегічно важливий чинник розвитку держави, проникаючи в усі інші суспільні сфери, вона трансформується і трансформує ці сфери в якісно новий гуманітарний простір, стан справ у якому є безпомилковим індикатором науково-технологічного, культурно-інформаційного, освітянського рівня країни, квінтесенцією її досягнень і здобутків у цих галузях.

Гуманітарний вектор політичного реформування
Процес національного політичного реформування, переймаючи логіку сучасної політики, набуває гуманітарної принциповості. Еволюція української політики проходить у прискореному режимі, і політичне життя від етапу накопичування символічного капіталу та конкурентного позиціювання перейшло у фазу неопрагматичних союзів та блокувань. Але сьогодні ми зіштовхнулися з необхідністю освоєння нових універсальних політичних цінностей, що означає концептуальне переосмислення національного політичного світогляду, реінтерпретацію ресурсної системи суспільства та переспрямування вектору політичного реформування у вимір сучасних гуманітарних вимог.
За аналогією з освітою, головним завданням якої є не навчити людину всьому, а сформувати потребу у навчанні та навчити самостійно вчитись, так само і успіх політичного реформування полягає не у зведенні раз та назавжди якихось ідеальних демократичних інститутів, а у створенні надійних передумов постійного самовідтворення, самооновлення та самовдосконалення демократії. Тобто це передусім проблема відмови від консервативних та консервуючих розвиток патерналістських схем відносин між державою та суспільством і утворення в Україні нової, активної та вибагливої громадянськості європейського зразка.
Процес трансформації політичної системи, таким чином, має відбуватись одночасно і у взаємозв‘язку інституційно-правової та громадянської складових. Для того, щоб політичне реформування було ефективним, ми маємо усвідомити – суттєвої корекції потребують не лише суто технологічні питання юридичного, партійно-політичного чи адміністративного характеру, а й сам формат функціонування держави та суспільно-політичної системи в цілому. Іншими словами, сьогодні потрібна не реставрація, а реконструкція.
Йдеться насамперед про дистанцію, яка, на жаль, сьогодні існує між змістом функціонування політичних інститутів і субўєктів, реальними суспільними потребами та очікуваннями. Зберігається загрозлива тенденція, коли політика дедалі більше стає “річчю для себе”, політикою заради політики.
Тому сенсом комплексного реформування є переведення політичної системи у нову гуманітарну систему координат, коли інтереси людини стають не лише головним критерієм політичної ефективності, а й сам громадянин є основним субўєктом політичного процесу. Представницькі органи влади, політичні партії та громадські організації не повинні, як це часто відбувається сьогодні, намагатися виступати у ролі єдиних монопольних виразників інтересів громадян. Вони мають слугувати альтернативним інструментом надійної ретрансляції та реалізації громадських інтересів, поряд з неполітичними громадянськими обўєднаннями.
Слід відзначити, що гуманітарна проблематика має значний вплив на процеси формування політичної кон'юнктури в Україні, а подекуди несе у собі загрози політичній стабільності у державі. Це, наприклад, стосується мовного питання, яке постійно актуалізується як прибічниками державного статусу російської мови в Україні, так і їхніми супротивниками. Або ж нерозвиненості незалежних засобів масової інформації, що створює потужні маніпулятивні можливості для певних політичних угруповань, які контролюють значні сектори інформаційного ринку України. Існує одна очевидна тенденція, а саме – важливіші суспільні проблеми, будь то економічні, політичні, екологічні та інші, набуваючи певного резонансу і значущості, стають в ранг проблем гуманітарного характеру. Тому реформаційні заходи у найбільш важливих сферах життєдіяльності суспільства повинні грунтуватися на засадах гуманітарної відповідальності і адекватності.

Гуманітарний топ-менеджмент – вимога часу
Вимогою часу стає запровадження національної інфраструктури гуманітарного топ-менеджменту. Свого часу, коли Україна боролася за втілення власного державного проекту, здобуття та зміцнення незалежності і державного суверенітету, на авансцені зўявилася ціла плеяда політичних топ-менеджерів, які успішно виконали свою історичну місію. Порівнюючи ту ситуацію із сучасною можна сміливо стверджувати, що сьогодні існує колосальний запит на гуманітарний менеджмент найвищого гатунку. Водночас, для успішної реалізації українського гуманітарного проекту необхідна глибинна внутрішня трансформація його виконавців – як політиків, державних діячів, так і пересічних громадян.
Власне, однією з найобов'язковіших умов побудови конкурентоздатної країни є формування Громадянина України як вільної особистості, для якої демократичне середовище перетвориться на одну з базових життєвих потреб, а всебічна підтримка цього середовища у стані високої дієвості і ефективності – категоричним імперативом існування.
Однак для того щоб виховувати громадян з таким рівнем демократичної свідомості, держава повинна працювати на Людину – активно інвестувати кошти в її творчий та інтелектуальний потенціал. Держава мусить позбавитися догматичних підходів, за якими вкладення у людину розглядаються як суто витратна стаття бюджету, як неліквідний актив, як операція з надто високим ступенем ризику. Світовий досвід доводить, що це надрентабельна стратегія не лише у соціально-культурному, а й в економічному сенсі.
Створення людині всіх необхідних умов для вільної творчості, позитивного креатування і відчуття власної свободи неодмінно вплине на встановлення більш високоякісних людських стосунків і конструктивних соціальних зв'язків. Таким чином у суспільстві відбудеться поступове, але невпинне накопичення соціально-гуманітарного капіталу, що вельми сприятливо позначиться на статусі та іміджі країни, сформує її привабливий образ у світі, відкриє нові можливості та перспективи для співпраці.

Утвердження національно-культурної ідентичності
Проблема національно-культурної ідентичності в сучасних умовах має вирішальне значення з точки зору перспектив і вибору стратегій глобалізаційної інтеграції. Процеси глобалізації ставлять Україну перед дилемою формування і формулювання основних принципів гуманітарної стратегії держави. З одного боку, високоадаптована до сучасних глобалізаційних стандартів стратегія несе у собі підвищені асиміляційні ризики стосовно традиційних українських культурно-цивілізаційних практик. З іншого ж боку, надмірне підкреслення національної “ексклюзивності” українського етносу створює ризики національно-культурного ізоляціонізму країни. Тому ступінь культурно-ідеологічної відкритості України, світовій мегакультурі повинен бути максимально вивіреним і регламентуваним принципами єдиної державної культурної політики.
Приймаючи суспільно значущі рішення, слід приділяти значно більше уваги розвитку культури і духовності в Україні, прислухатися до думок активної культурної громадськості, наукової та творчої інтелігенції. Адже це саме той прошарок людей, які формують культурний порядок денний у країні, легітимізують суспільні практики та визначають кон'юнктуру культурного і духовного процесу в Україні.
Перед нами сьогодні стоїть завдання формування інформаційно-культурного середовища. Для цього вкрай необхідне потужне економічне підгрунтя та розвинута інфраструктура, як от наприклад – мережа продюсерських центрів, національна система дистрибуції культурної продукції, розвиток українського книговидавництва, кінематографу, засобів масової інформації, а також ефективний захист прав інтелектуальної власності.
Слід чітко усвідомлювати, що створення цивілізованих ринків культури – це потужний і ефективний інструментарій формування національної суспільної свідомості, національних образів і моделей соціальної поведінки, врешті-решт національно-культурної і гуманітарної репутації України у світі.
Політичний і економічний розвиток України за демократичними принципами, унеможливлюється без розвитку демократичної національної культури, оскільки феномен свободи – це насамперед культурний феномен. Одномірна інсталяція демократії, без демократичного перепрограмування самої матриці існування суспільства, призводить до встановлення недемократичних гібридних політико-культурних формацій. Слід звернути увагу на те, що в цивілізованих країнах світу політичні та правові практики завжди доповнювалися глибинними культурними практиками. І нам ще належить здійснити демократичну культурну реінкарнацію суспільства, закласти культурно-психологічні засади ринкової активності, впровадити нові зразки та інструменти культурного виробництва.

Толерантність – шлях до стабільності і духовного плюралізму
Нещодавній візит Папи Римського в Україну, і дещо неоднозначна реакція на нього у релігійному світі знову привернули суспільну увагу до надто непростої ситуації, що склалася сьогодні у стосунках між різними українськими конфесіями. Специфіка позиціювання України у світовому георелігійному просторі визначається її розташуванням на перехресті католицьких, православних і мусульманських цивілізаційних конгломератів, що значно ускладнює процес формування єдиної української релігійної ідентичності.
У сучасній Україні склалася досить еклектична регіонально-конфесійна конфігурація: мусульмансько-татарский анклав у Криму, російськомовне, переважно православне, населення Східної і Південної України, численні католицькі громади у Галичині. За таких умов державна влада не може брати будь-чий бік у майнових і теологічних спорах, а напроти – повинна вживати максимально зважених заходів з метою не допустити перетворення конфесійних суперечностей у будь-які форми відкритого протистояння та сприяти підвищенню рівня релігійної толерантності серед українських парафіян. Безумовно, держава мусить бути відділена від церкви, але не на стільки, щоб допустити загострення міжконфесійних стосунків та нагнітання .

Гуманітарний аспект соціального захисту
Співвідношення принципів соціального захисту і державного гуманітарного патронажу, як і уявлення про форми гуманітарної присутності держави, перебувають у стані принципового переосмислення та поетапної інституціоналізації. Розрив між якісним станом соціальної сфери і відповідними положеннями державних програм набуває кризових параметрів. Неефективність соціальної політики держави загрожує поглибленням соціальної депресії і розширенням проблемного сектору в суспільстві. Сьогодні ми можемо констатувати факт маргіналізації певних верств населення, спостерігати ефект "ціннісної дезорієнтації", аномії та "невиправданих очікувань". Особливо помітні ці процеси серед найменш соціально захищених верств населення.
Державна соціальна платформа має надто слабке базове гуманітарне підґрунтя, щоб забезпечити стале виправлення проблемної ситуації. Тому соціальна сфера потребує нового гуманітарного стрижня. Першочерговим заходом у справі реформування соціальної політики має стати парадигмальне переосмислення політичного інструментарію реформ та змістовного складу можливих ефективних рішень.
Цілком зрозуміло, що індикатором соціального добробуту є високий рівень життя, дотримання прав людини, створення рівних стартових можливості та гарантій для реалізації власного потенціалу. Однак історичний досвід свідчить, що ані достатня матеріалізація життя, ані володіння "запозиченими ідеологіями" не надає національному розвитку справді високої і довгострокової динаміки. Соціальний блок стратегії держави має грунтуватися на використанні високих гуманітарних технологій, синтезі сучасних культурно-цивілізаційних цінностей та врахуванні інтеграційного імперативу розвитку українського суспільства.
Завдання держави полягає у створенні сприятливого соціально-гуманітарного і економічного середовища, де кожний громадянин у процесі соціалізації стає повноцінним актором суспільної діяльності, повноважним суб'єктом державного та соціального розвитку, а не "потерпілим у наслідок соціальних перетворень" об'єктом трансформації. Перетворення – це лише засіб досягнення суспільного прогресу, а не кінцева реальність, тому добробут людини, повинен бути не ціною, а метою перетворень.
Нова соціально-гуманітарна політика передбачає жорстке дотримання державних соціальних гарантій: права на працю, права на житло, права на освіту, права на забезпечену старість, права на безоплатну медичну допомогу, права на безпеку життя та державний соціальний захист. Усе це - постульовані гуманітарні цінності. Від їх втілення та дотримання у соціально-політичному співіснуванні безпосередньо залежить загальний добробут в Україні. Держава повинна ефективно використовувати гуманітарні важелі для розв'язання соціальних проблем, а не накопичувати “гуманітарний осад” від соціальних наслідків трансформаційних зламів.
Найважливішим вектором реформування соціальної системи є пенсійна реформа. Проводячи пенсійну реформу, державі необхідно передусім визначити статус пенсіонера, керуючись гуманітарними цінностями, дати вичерпне тлумачення поняття "пенсійна реформа", мета якої не тільки сформувати ефективну систему матеріального забезпечення людини у старості, а й визначити соціально-економічні перспективи пенсіонера, його суспільний і правовий статус. І саме цей захід має стати “відправним пунктом” системної гуманітарної стабілізації в суспільстві.

Гуманітарний формат національного реформування
Реформаційний порядок денний українського суспільства вимагає розстановки чітких гуманітарних акцентів та вивірення за зовнішніми гуманітарними вимогами і внутрішніми соціальними запитами. Гуманітарна стратегія України найближчим часом має стати комплексною програмою державного розвитку, що систематизувала б головні вектори політичної, соціальної та економічної реформи, визначила базові параметри майбутньої моделі української держави. Сьогодні гуманітарна компонента змінює свою надбудовну характеристику на базисну, стає новим політичним виміром, що визначає пріоритети конструювання української держави у нову епоху. Саме гуманітарні цінності окреслюють перспективні контури еволюції нашого суспільства і майбутнє України великою мірою залежить від виваженої стратегії відпрацювання та впровадження гуманітарних технологій.
"Людина є мірою усіх речей" - це формула створення моделі соціальної держави у минулому столітті. У третьому тисячолітті людина стає головним креативним компонентом розвитку ефективного демократичного суспільства і постіндустріальної економіки. Від розбудови соціальної держави треба переходити до гуманітарного виміру українського суспільства. Це означає не тільки формування соціокультурного, економічного та інформаційного коридору у Європу і світове глобальне середовище, а й втілення у реальність національної гуманітарної парадигми. Україна стоїть перед необхідністю гуманітарної ідентифікації, що має чітко та адекватно відповісти на зовнішні і внутрішні виклики. Словосполучення "гуманітарна політика", "гуманітарна економіка", "гуманітарна держава" стають нерозривними компонентами української національної стратегії.
Сьогодні суспільство керується ще тими цінностями, які виникли на основі соціокультурного та ідейно-духовного синтезу української, радянської та демократичної історико-політичної традицій. Історичне набуття національної системи цінностей у сучасних умовах має бути доповнено новітнім гуманітарним світоглядом. Національна самосвідомість постає перед нестандартними вимогами та завданнями часу. Світові реалії вносять постійні корективи у національний гуманітарний процес. І це є послідовною логікою еволюційного розвитку, виходу на принципово нові можливості усіх систем життєзабезпечення українського суспільства. Гуманітарна стратегія покликана сприяти фундаментальному прориву країни на принципово новий рівень міжнародного позиціювання.
Відповідно до нових гуманітарних вимог нова стратегія передбачає трансформацію усіх сфер державної політики - соціальної, економічної, наукової, освітянської, інформаційної, екологічної та охорони здоров'я. Ця стратегія потребує чіткого визначення пріоритетних напрямів розвитку, врахування факторів ризику та поетапного втілення для подолання негативних наслідків попереднього етапу суспільних трансформацій. Саме комплекс стратегічних гуманітарних заходів є гарантією поступового відродження всіх сфер українського суспільства, виходу держави на рівень повномасштабної економічної, політичної та науково-технологічної конкурентоспроможності.
Тому нехай базовий гуманітарний принцип, який є орієнтиром у діяльності нинішнього Уряду, а саме принцип - “для Людини, з Людиною та в імўя Людини” стане сучасною громадянською ідеологією для кожного, хто разом з нами бажає побудувати Нову Україну – розвинуте європейське суспільство третього тисячоліття!

Повернутися до архіву