Виступ В.П.Семиноженка у Національній Юридичній Академії ім. Ярослава Мудрого

Передусім дозвольте привітати вас із нашим спільним святом – п‘ятою річницею Конституції України, - події, до якої безпосереднє відношення мали як фахівці цього славетного закладу, так і ваш слуга покірний у якості діючого політика. Навіть якби це була єдина видатна подія у нашому професійному житті, думаю, ми мали би достатні підстави вважати його таким, що відбулося. Адже навіть не кожному поколінню політиків та юристів видається нагода бути сучасникамі процесу конституційного будівництва, не кажучи вже про можливість прийняти у ньому активну участь.
Минуло п‘ять років, і зараз у відношенні до Конституції 96 року можна почути діаметрально протилежні думки: від безперечного прийняття її у якості основного правового регулятора політичного, економічного і соціального життя України і неприпустимості будь-яких змін до відкидання її позитивного значення взагалі, оскільки в ній нібито закріплена неефективна інституційно-правова система. Ці, здавалося б, полярні підходи грунтуються, по суті, на єдиному припущенні, яке і в політичному, і в юридичному сенсі є наївним: буцімто правові норми мають або мусять мати абсолютний і навіть ідеальний характер.
Такий “правовий абсолютизм” не може, по-перше, пояснити виникнення самих “ідеальних” норм з суперечливої життєвої практики, а по-друге – заважає дійсному вдосконаленню існуючих норм згідно з надбаним досвідом. А досвід – і, до речі, досвід прийняття і дії Конституції 96 року – переконливо свідчить, що ідеальних норм не існує, життя завжди складніше за правове поле, яке покликане його регулювати. Інший висновок: абсолютних норм на щастя не існує, інакше ми би втратили можливість через правові зміни позитивно впливати на мінливу практику, що весь час нібито намагається “вирватись” з-під регулювання.
Отже, “правовий абсолютизм” повинен бути замінений на прагматичне верховенство закона, що базується на невичерпному потенціалі правового вдосконалення. З цієї точки зору Конституція-96 свою роль, безперечно, виконала і ще деякий час виконуватиме, адже вона закріпила, стабілізувала і зміцніла державно-правові і соціальні механізми молодої держави, яка величезною мірою потребувала і потребує такої стабілізації. Ця Конституція займатиме значуще місце в історії становлення української державності не тільки через те, що це перший Основний Закон незалежної України, і її прийняття у 1996 році було першим досвідом капітального законодавчого творення у новітній Україні. Важливим моментом є те, що вона створила умови для подальшого вдосконалення політичних і соціальних відносин у суспільстві. І нинішня критика певних конституційних положень та пропозиції з їх коригування грунтуються у першу чергу на п‘ятирічному досвіді застосування цієї Конституції.
Якісна відмінність діючої Конституції від Основного Закону радянськіх часів полягає у перетворенні Конституції з абстрактного правового атрибута держави на дієвий фактор суспільного життя, що свідчить про важливі глибинні зміни у напрямку зміцнення демократичного вектору розвитку України. Робота з демократичного облаштування суспільства триває і триватиме, що потребує повсякденних зусиль політиків, правознавців, усіх громадян, зацікавлених у наповненні реальним змістом тих прав і свобод, що зафіксовані у цьому основоположному документі.

Треба враховувати, що ми, наша держава, суспільство, знаходимося на складному етапі переходу, який отримав назву “демократичний транзит”. І Конституція в країні демократичного транзиту не може не бути транзитивною, перехідною. Звідси особливості її прийняття, функціонування, звідси ж і відповідь на питання щодо її можливих змін. Я би порівняв ту правову площадку, що її створила перша Конституція незалежної України, з “штурмовим лагерем”, з якого відбуватиметься штурм нової висоти – нової якості, вищої ефективності конституційно-правових механізмів, які сприятимуть, у свою чергу, виникненню нової якості всієї системи суспільних відносин у країні.
Зараз вже ясно, що серед особливостей пострадянського демократичного переходу є його досить значна тривалість, наявність цілого ряду послідовних етапів, яким відповідають певні етапи конституційного розвитку. Так, якщо на першому етапі Конституція оформила і закріпила основи української демократії, завданням нового, сучасного етапу конституційного реформування є принципове підвищення ефективності держави і всієї політичної системи.
***
П'ята річниця прийняття Конституції України - ювілей та знаменний привід, що дає змогу підвести підсумки зробленого на шляху впровадження норм Основного Закону в життя, щодо реалізації проголошених Конституцією прав і свобод громадян нашої держави.
Прийняття Конституції України є історичною віхою, що поєднує у собі три іпостасі - історичну, політичну та юридичну. Конституція стала тим політико-правовим стрижнем, навколо якого відбувалися процеси формування політичної та економічної системи України. Фактично Основний Закон є тим документом, що визначає загальну стратегію і концепцію української демократичної трансформації. Значення цього документу полягає в тому, що він завдав національний політичний формат, визначив український економічний контур і сформував модель і вектори участі держави у міжнародному середовищі.
Сьогодні Конституція задає ритміку та визначає зміст політичної еволюції в Україні. Складні процеси мають кілька етапів. І кожному з них притаманна власна визначальна концептуальна компонента. На певному етапі важливішою рисою виявився державотворчий процес, на іншому необхідними були стабілізаційні фактори. Таким чином, на сьогодні можна виділити три функціональних етапи політичної еволюції української Конституції: державотворчий, стабілізаційно-інституційний та пост-трансформаційний.
Зараз ми маємо усвідомити той факт, що Україна підводить підсумки певного періоду демократичної трансформації і розпочинає новий етап реформування політичної системи. Триває переформатізація національного політичного простору відповідно до завдань створення ефективної моделі української демократії і реалій сучасної фази політико-адміністративних реформ. Активно формується новий законодавчий контур, що має забезпечити прозоре правове демократичне функціонування усіх сфер діяльності українського суспільства. Юридично-правові норми набувають концептуального переосмислення, конституційний процес йде у нових законотворчих параметрах. Зрозуміло, що відкоригований до завдань сучасного етапу реформ конституційно-правовий дизайн має повністю забезпечити ефективний розвиток політичної, економічної та гуманітарно-соціальної системи. Тому потрібні правові умови для чіткого законодавчого окреслення простору внутрішньої політичної боротьби відповідно до завдань ефективного реформування української політичної системи.
Законотворчій процес також зазнає певних політичних впливів. На часі відбувається перехід до пост-трансформаційного правового забезпечення подальшого розвитку держави. Законодавчо-правова система держави має чітко відповідати принципам конституційності, чутливо реагувати на зміни у внутрішньополітичному демократично-правовому просторі.
У сучасному світі глобального співіснування саме Основний Закон держави визначає параметри та окреслює формат участі України у міжнародному політичному, економічному та правовому середовищі. Саме Конституція визначає потенціал країни у процесі демократичної та політичної ідентифікації. Ми маємо усвідомити, що повноправне включення України у сучасну глобальну демократичну систему потребує переосмислення методології конституційного процесу вже з точки зору пост-трансформаційних цінностей.
Одним із найважливіших факторів розвитку сучасної демократії стає гуманітарний вимір глобальної та національної політики. Тому гуманітарна компонента стає однією з характерніших та визначальних ознак конституційного процесу. Поєднання принципів сучасної держави: конституційності та гуманітарності у політичному, економічному та соціальному розвитку надає Україні потужного внутрішнього імпульсу для ефективного системного реформування. Конституція має забезпечити законодавчо-правову базу для політичних, економічних і соціальних реформ, зокрема у їх гуманітарній площині. Потрібна активна конституційна рішучість держави щодо реалізації однієї з головних засад процесу реформування - принципу правового забезпечення всього комплексу прав людини у рамках Основного Закону України.
Високий гуманітарний рівень держави стає передумовою сталого закріплення за Україною статусу правової держави. Гуманітарна політика передбачає постійне зростання рівню правової і конституційної культури, що відображує у свідомості суспільства головні права і свободи людини й громадянина. Відносини держави та людини мають чітко відповідати принципу конституційної законності. В правовій державі повинні панувати право і закон, а права і свободи громадян потребують державної гарантованості. З прийняттям нової Конституції України завершено етап розбудови основних засад розвитку України як демократичної, соціальної та правової держави. Конституція проголосила, що людина, її життя, здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека є найвищою соціальною цінністю. Вона ставить права людини в центр державної політики. Конституція встановлює, що держава відповідає за свою діяльність перед людиною. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Конституція стає сучасним вектором національної політично-правової еволюції. Політика, економіка та соціальна сфера потребують від держави конституційної вивіреності, коректності та високої відповідальності. Основний Закон - це базовий комплекс розвитку української демократії, він закладає міцну основу тісної взаємодії різних гілок державної влади. Їх співробітництво є засадою ефективної праці усіх суспільно-державних інститутів.
Конституція України повністю забезпечує усі передумови для створення сучасного національного демократичного контуру, активного освоєння глобального міждержавного політичного середовища. Головними характеристиками та ознаками сучасної демократичної держави є висока демократичність, правова збалансованість, функціональна і інституційна ефективність, відповідність вимогам політичної стабільності, народовладдя.
Головний Закон України має стати ефективною проблеморозв'язальною базою у процесі функціонування всіх сфер нашого суспільства. Від саме конституційного вирішення політичних, економічних, соціальних та гуманітарних питань залежить міцність усієї державної архітектури.
Зміст сучасної Конституції України повною мірою розкриває перед нами ретроспективну та перспективну сторони національного конституційного процесу. Обертаючись у історичне минуле, приймаючи правову відповідальність за сучасні зміни у законодавчому полі, Українська держава сьогодні будує такий конституційний формат, що поєднує у собі історичну правову традицію, формує національний ефективний законотворчий контур та корегує перспективні вектори участі України у міжнародному правовому просторі. Поєднання досвіду минулого та сучасних конституційних технологій є одним з принципів розвитку Української правової демократичної держави. П'ять років
Конституція завдає параметри формування нової державної моделі. Тому важливішим кроком на шляху загального розвитку країни стає конституційне моделювання політичної, економічної та соціальної системи. Основний Закон, умовно кажучи, є точкою відліку, функціональним еталоном державного розвитку. Його юридична вивіреність та досконалість дозволяють сьогодні активно приступити до пост-перехідного етапу національних реформ. На часі ми спостерігаємо остаточне конструювання нової політичної моделі, яка має забезпечити соціально-економічну стабільність і добробут. Таким чином, Конституція виконує важливу прикладну роль - роль історичного національного стриженя держави.
***
Пўять років з дня, а точніше, ночі прийняття Конституції це не лише урочиста дата, але й віха, яка дозволяє робити обгрунтовані висновки про переваги та недоліки конституційного дизайну, проаналізувати досвід “першої пўятирічки”, а головне, визначити напрямки подальшого конституційного розвитку. Я зупинюсь переважно на політичному вимірі конституційного процесу, адже не для кого не секрет, що Конституція є не лише формоутворюючим елементом власне правового простору, а й задає конфігурацію та режим функціонування влади та базові параметри і технології політичного процесу в країні.
Конституція ніколи не створюється як, так би мовити, ідеально-юридичний документ – це завжди продукт політичної боротьби або певного узгодження інтересів. В Україні, зважаючи на баланс сил, що склався пўять років тому, Конституція стала результатом суспільно-політичного компромісу. З одного боку, це дозволило зробити текст Конституції достатньо звішеним та стабілізувати суспільно-політичні процеси в Україні, але, з іншого, призвело до певної дисфункціональності системи, обумовленої відсутністю “локомотивної” інституції, здатної оперативно реалізувати певну державно-політичну стратегію. Стабільність системи було значно підвищено, але, багато в чому, це відбулося за рахунок зниження її мобільності. Щоб в цьому переконатися, достатньо проаналізувати ситуацію після виборів 98 року, коли реалізація стратегічної програми Президента, за яку проголосувала абсолютна більшість виборців, була багато в чому блокована на парламентському рівні.
Відомо, що Конституція, у будь-якій країні, виконує дві метафункції – стабілізує і упорядковує суспільну систему та завдає динаміку її подальшого розвитку. І якщо для пўять років тому, на стадії становлення України, як незалежної держави пріоритет, безумовно, належав першому завданню, то зараз зайва інерційність владних та політичних інститутів і процесів перетворюється на головний стримуючий фактор успішного соціального-економічного розвитку.
Необхідність модернізації вітчизняної політичної системи сьогодні очевидна. Подібна оптимізація має носити комплексний характер й відбуватися на двох рівнях конституційно-правового поля.
Перший рівень – подолання системної дисфункціональності через чітке визначення владних повноважень і політичної відповідальності у системі державної влади. Необхідно підкреслити, що ці питання зовсім не обовўязково потребують саме конституційного регулювання. Світовий досвід доводить, що не менш ефективними є субконституційні механізми та практики. Наприклад, відповідні зміни у Законі про Кабінет Міністрів, виборчому законодавстві, проведення адміністративно-територіальної і парламентсько-правової реформ та інші політико-законодавчі рішення дозволять досягти раціоналізації політичного режиму та підвищення ефективності функціонування державної влади. Перевага такого механізму полягає не лише в тому, що він дозволяє без зайвих потрясінь досягти результату, але й в тому, що він є набагато більш реальним хоча б з суто процедурної сторони, адже конституційні зміни потребують більшої кількості голосів і, відповідно, якісно іншої політичної консолідації у Верховній Раді.
Другий рівень інституційного реформування повўязан з більш глибинною оптимізацією вітчизняної політичної системи і передбачає внесення змін у сам Основний закон.
Безумовно, одним з найбільш актуальних та ключових питань, які вимагають розвўязання в контексті комплексної модернізації політичної системи є формування сталої парламентської більшості, що в умовах роздробленості вітчизняного партійного поля є надзвичайно складною проблемою політико-правової інженерії. Її вирішення потребує досить тонких технологій коаліційного обўєднання розрізнених фракцій у політичну та законодавчу більшість.
Ми маємо усвідомлювати, що в межах нинішнього конституційно-інституційного дизайну зняти цю проблему неможливо.
Це повўязано з тим, що більшість має формуватися навколо виконавчої влади, як стимулу до обўєднання, що в достатньому ступені компенсує політичні витрати на створення стабільної більшості і стимулює політичну відповідальність, або змушує відмовитись від неї, але разом з тим і від претензій на владу. Адже формування коаліційного уряду буде означати, умовно кажучи, “втягнення” парламенту у систему відповідальності, а не лише контролю, за діяльність Кабміну. Іншого шляху до операціоналізації вітчизняної політики взагалі й до функціональної єдності зокрема немає. Головне завдання поєднати законодавчо-парламентську і політико-електоральну відповідальність, як базовий елемент у демократичній системі “виборці – парламент – уряд”, у який громадяни отримають чіткі орієнтири та критерії підтримки конкретної політики тих чи інших політичних сил.
Важливо підкреслити, що побудова ефективної системи, за якої уряд буде формуватися партією або блоком партій, що отримали більшість на виборах, можливо лише за умов суттєвого коригування у балансі конституційних повноважень. Тому спроби запустити цей механізм, так би мовити, явочним порядком, за рахунок суто політичних інструментів та угод приречені на провал, що за останній рік було неодноразово підтверджено вітчизняною політичною практикою. Формування дієздатного коаліційного уряду неможливо без створення відповідної правової бази, оскільки без конституційного фундаменту система влади відчуває так званий легітимаційний дискомфорт та зазнає надмірних перевантажень, що не може не відбитися на ефективності її роботи..
Таким чином, проблема якісного оновлення політики та удосконалення функціонування інститутів державної влади в Україні потребує оптимізації конституційно-правового поля, як обовўязкової передумови успішності комплексного реформування владної, соціально-економічної, адміністративної, політично-партійної та виборчої систем.



Повернутися до архіву