Виступ В.Семиноженка на науково-практичній конференції "Стратегія сталого розвитку та структурно-інноваційної перебудови української економіки (2004-2015)"

Шановний Леоніде Даниловичу!
Шановний Вікторе Федоровичу!
Шановні колеги!

Наші темпи економічного зростання, дійсно вражають, але: перше – структура цього зростання поки ще не відповідає структурі нової економіки, яка будується на знаннях або, як прийнято говорити - “економіки знань”. І нажаль мова не йде про домінування в нашій структурі зростання 5-го та 6-го технологічних укладів; друге – сьогоднішня інноваційна реальність вже принципово відрізняється від тих уявлень, які були закладені у перше інноваційне законодавство України, у перші пріоритети науки і техніки та організаційну інфраструктуру.
Буквально декілька прикладів, які демонструють поки ще незвичні для нас речі із сфери економіки знань:
1. Країни, що входять до Організації економічного співробітництва та розвитку, більше половини ВВП створюють в інтелектуальному секторі виробництва.
2. За підрахунками експертів, більше 70% зростання ВВП постіндустріальних держав обумовлюється підвищенням освітнього рівня працівників та поширенням нових інформаційних технологій.
3. Інвестиції в знання і талант вже сприймаються не як просто красиві слова і данина моді, а як сувора необхідність. В США, наприклад, в усі форми навчання інвестується щорічно більше 600 млд.$.
Ще один характерний на сьогодні факт.
4. За даними ЮНЕСКО у 20 країнах, де працює 95% усіх вчених, дохід на душу щорічно зростає на 200$; в інших, де 5% - зростання відбувається лише 10$ на рік. Куди більш переконливі аргументи.
5. І такий цікавий, але абсолютно поки що незвичний для нас приклад із банківської сфери. В достатньо благополучній Франції прийнято рішення продати із золотого резерву 185 тон золоту для додаткового фінансування науки. Причому дискусія не йде, робити це чи ні. Проблема, що обговорюється, як це зробити так, щоб не зірвати валютний ринок.
Що ж ми робимо в цей період...
Характерні моменти:
1. Діє мораторій на Закон „Про інноваційну діяльність” введений бюджетом на цей рік.
2. Це ж стосується і мораторію на інвестиційні проекти технологічних парків. Лише минулого року було дев’ять штучно надуманих позовів проти технопарків. Шість з них вже задоволені Верховним Судом України, звісно, на користь технопарків.
3. Відомо, що конкурентність економіки країни визначається питомою вагою п’ятого та шостого технологічних укладів. В останньому затвердженому держзамовленні на випускників ВУЗів ви не тільки не знайдете відповідної класифікації, але й переконаєтесь, що їх не більше 4%. Яку економіку тоді ми збираємось будувати через 5 років?
4. Якщо проглянути довідник Мінпраці щодо структури ринку праці: розділу „Наука” немає, ми не побачимо даних по розділу „наукоємне виробництво та високі технології”. Про градацію по зайнятості в різних технологічних укладах вже не приходиться й говорити.
І так далі...
А це все означає, що вкрай необхідні зміни!
В той же час...
1. Госпрозрахункові роботи, які велись в 2003 р. інститутами Мінпромполітики за обсягами майже в 3 рази більше ніж державне фінансування НАНУ, тобто 1 млд. 400 млн. грн. Тобто наука ринку потрібна! І така динаміка йде без втручання держави.
2. Завдяки спільній роботі наших та американських вчених, вже відомий механізм мутації молекул ДНК, а це означає, що спрощуються шляхи протидії мутаціям. (Приклади із здоров’ям дітей. Реальна економіка здоров’я.)
Але головне, що цілим комплексом документів, проголошених Президентом України - сформульована чітка інноваційна стратегія. Прийняті сучасні закони (про науку, про інноваційну діяльність).
Що ж треба робити, щоб інноваційна стратегія у нас не „пробуксовувала”. І в чому особливість української моделі і нашого алгоритму дій?

При умові, що існує колосальній розрив у фінансуванні та відставання в багатьох наукоємних напрямах від провідних країн. Відповідь треба шукати у проблемному полі саме постіндустріальної економіки. Головна тут формула - грати потрібно не на тому полі, де конкуренти досягли видатних успіхів, а на тому, де вони зіткнулися з труднощами. Одна з головних проблем пов'язана зі здобуттям саме нового знання. Тут ми маємо потенційно конкурентний капітал...
Ну по-перше.
Те, що раніше було нашим “мінусом” на попередньому етапі, а саме: незбалансованість фундаментальних та прикладних досліджень (на користь фундаментальних) зараз може обернутись “плюсом”.
Саме в традиції домінування теорії над практикою, фундаментальних досліджень над прикладними міститься потенційна конкурентна перевага вітчизняної науки - усвідомлення цього має знайти відображення у державній політиці (6 млн. грн.. на Держані науково-технічні програми, 7 – Фонд фундаментальних досліджень).
Друге.
Ні в кого вже немає сумнівів - просування шляхом «наздоганяючого розвитку», який передбачає масове виробництво промислових товарів за рахунок дешевизни власних ресурсів - є безперспективним. Адже наздоганяти можна нескінченно, наздогнати — ніколи. Єдиною можливістю рівноправного входження України в глобальну економіку є побудова своєї власної оригінальної інноваційної архітектоніки, що повинна базуватися на вже наявних “випереджальних конкурентних перевагах” власної країни.
Третє.
Визначальна роль у формуванні інноваційної еко-номіки має належати державним інститутам. І саме це підтверджується кращими прикладами країн, що демонструють успіхи.
Показовим є досвід Південної Кореї, Китайської Народної Респуб-ліки, яка реалізує весь комплекс стимулюючих заходів, зок-рема у Харбіні, підприємства користу-ються трирічними «податковими канікулами», а наступні три роки виплачують податок на додану вартість з 50%-ною знижкою. Від сплати мита звільнено імпорт приладів та обладнання для інноваційних фірм.
Дуже актуальним на сьогодні є досвід Європи. Європейською Комісією в зв'язку з розширенням Євросоюзу та переходом великої кількості повноважень від національних урядів до загальноєвропейських органів управління створена нова чітка концепція інноваційного розвитку.
Немає часу говорити, але там визначені вражаючі механізми. Тим більше, що йде велика конкуренція Європи та США.
Повертаючись до наших власних проблем, можна сказати, що перший етап в інноваційній політиці – так би мовити, етап первинного накопичення інноваційного капіталу – вже закінчився. Нікого вже не треба переконувати в незворотності інноваційної політики!...
Але наступний другий етап має бути якісно іншим. Необхідні зміни у свідомості політичної еліти. Справа в тому, що на сьогоднішній день «великі політичні інститути» (Верховна Рада, Кабінет Міністрів і ін.) ще оцінюють іннова-ційну політику на одному рівні з іншими напрямками держа-вної політики, такими як промислова політика, соціаль-на і т.п., тоді як у інноваційного сектора принци-пово інша функція — бути базою, фундаментом всіх інших сфер суспільства і держави.
Які ж «фактори успіху» національного інноваційного проекту ми можемо визначити? ...
1. Прийняття на державному рівні доктрини економіки знань. Перші документи вже є.
2. Створення Інноваційного кодексу (Щоб ні в жодному законі про бюджет не зупиняли інноваційне та наукове законодавство).
3. Впровадження інноваційної ідеології та активізація національного соціокультурного ресурсу.
(Ні в якому разі не повторювати просте запозичення чужих зразків, про що говорив Леонід Данилович. Згадаємо досвід модернізації Латиноамериканських країн і чим це закінчилося в 90-і роки – кроком назад. Інший приклад – Японія, Китай, які відкинули все, що суперечило їхнім національним особливостям).
4. Координація науково-інноваційної сфери.
(Хто сьогодні крайній).
5. Нові взаємини з політичною елітою. Як стверджує політична наука, політичним лідером стає та партія або той політичний діяч, хто на відміну від рядового виборця, не вдивляється у неясне майбутнє із сьогодення, а бачить сьогодення із майбутнього. У цьому сенсі інновація як засіб просування вперед, може стати ідеологією для сучасної політичної еліти.

Повернутися до архіву