Освіта має починатися зі статусу вчителя в суспільстві

На протязі всієї новітньої історії України переодично відбуваються “сплески” освітніх реформ, але ситуація змінюється дуже повільно. Вчителя вважають, що найбільш гострими залишається питання бюджетного фінаннсування та загальної уваги держави до праці вчителя. Чи поділяєте ви цю думку?
Безумовно, реформу освіти потрібно починати з вкладання грошей у педінститути, з підвищення зарплат вчителям та викладачам вузів. Які б зміни не відбувались в освіті, які б не пропонувались новаторські ідеї, не втілювались новітні технологіїї, вони завжди будуть недостатніми. Оскільки найважливішою в освітньому процесі є роль вчителя.
І головна проблема сьогодні - це проблема вчителя. Незважаючи на високу кількість вузів, що готують педагогів, кадрове питання залишається досить гострим. Викладачі йдуть зі шкіл, і перш за все, молодь. А ті, хто залишається часто не відповідають вимогам, які ставить перед школою сучасне суспільство. За даними досліджень, майже 40% педагогів не мають позитивної мотивації до своєї професії, одна четверта негативно ставиться до будь-яких інновацій в освітньому процесіі. Тому, насамперед, потрібно підвищити статус вчителя. Поки в нас вчитель знаходиться на межі бідності, не може йти і мови ні про розвиток системи освіти, ні про формування середнього класу, ні про розвиток держави, суспільства й особистості в цілому.
Головна проблема освіти в тому, що вона вже 10 років одержує мізерно малу частку від необхідних витрат і фінансується по залишковому принципу. Недофінансування має реальні виміри: це книги і журнали, яких немає в бібліотеці, це бідні викладачі з психологією “почасовиків”, це відсутність необхідного устаткування для освоєння сучасних технологій і наукових досліджень.
Тому ми повинні спрямовувати максимальні зусилля на вирівнювання парадоксальної ситуації, що склалася в нашій країні, коли традиційно високий престиж освіти співіснує з низьким статусом вчителя.
Нещодавно Кабінет Міністрів затвердив стандарт середньої освіти, що був сприйнятий доволі неоднозначно. Як Ви оцінюєте цей документ?
Дійсно, в останній час розгорнулась широка дискусія навколо доцільності чи недоцільності прийняття подібного документу. Досить часто в якості прикладу наводяться країни, в яких освітні стандарти зовсім відсутні, звучать побоювання щодо надмірної уніфікації та “трафаретизації” середньої освіти.
Але в той же час ніхто з сьогоднішніх критиків не заперечує проти необхідності модернізації середньої освіти, системного та грамотного її оновлення. Тому досить логічно визначитись на дванадцятому році реформування шкільної освіти, чому і скільки навчати наших дітей, які знання та вміння вони повинні мати, закінчуючи школу.
Стандарт, окрім того, що визначає напрямки розвитку освітньої галузі та державні вимоги до рівня освіченості учнів, створює умови забезпечення рівного доступу до якісної освіти для дітей з сільських, “периферійних” учбових закладів.
Ще одна перевага прийнятого стандарту – його рамковість та певна варіативність на відміну від, наприклад, російського, який перегружений надмірною деталізацією.
Перед тисячами учнів старших класів щороку постає проблема професійного вибору. На що б ви порадили звернути увагу при виборі майбутньої професії?
Зрозуміло, що вибір майбутньої професії і відповідного вузу – справа не проста і відповідальна. Адже треба бути впевненим в тому, що через п'ять років випускник не тільки одержить диплом, але і без проблем влаштується на роботу.
Сьогодні, як свідчить офіційна статистика, в Україні спостерігається колосальне надвиробництво так званих “ринково орієнтованих” фахівців, наприклад, економістів, менеджерів, юристів. І вузи, переважно недержавні, як і будь-яке комерційне підприємство, пропонують спеціальності, на які є попит. У погоні за модою й економічною вигодою пропонуються навіть ті спеціальності, що не ліцензовані. Надмірна кількість дублюючих одна одну спеціальностей призвела до надвиробництва кадрів. Фактично це створює потенційну загрозу посилення структурного безробіття. Наприклад, за данними досліджень не за фахом працює 70% осіб з вищою освітою в галузі фізичних, математичних та технічних наук, 46% - в галузі біологічних, агрономічних та медичних і 76% - гуманітарних.
Тому я раджу майбутнім студентам не гнатися за модою, а вибрати професію, що могла б в майбутньому конкурувати на ринку праці.
А які спеціальності, на ваш погляд, будуть конкурентноздатними в найближчі кілька років?
Сьогодні конкурентноздатність спеціальності залежить від того, наскільки вона корелює з пріоритетами економічного розвитку. У національній економіці на найближчий час робиться ставка на інноваційну складову - це біотехнології, мікроелектроніка, фармакологія, нанотехнології, генна інженерія, аерокосмічні технології. Виходячи з цього, можна прогнозувати значний ріст попиту на інженерів, фахівців в області хімії, біології, фізики, математики, електроніки. Вже в цьому році з'явилися такі нові спеціальності як медична фізика, біотехнологія, технології електронних мультимедійних видань та ін.
Крім того, саме зараз підприємства різних галузей економіки проводять комп'ютеризацію та потребують фахівців з інформатики і високих технологій у різних областях - починаючи із сільського господарства і закінчуючи бізнесом.
В останній час багато дискусій виникає з приводу приєднання України до Болонської конвенції, яке Ваше ставлення до цієї ініціативи?
Взявши курс на євроінтеграцію, ми намагаємося підтримувати, і навіть де-коли ідеалізувати більшість європейських ініціатив. І позиція Міністерства освіти і науки щодо приєднання до Болонської конвенції – є тому прикладом. Однак, погодьтесь, у будь-якій ситуації варто виходити з власних інтересів, не втрачаючи здатність до критичної оцінки.
Безсумнівно, “болонська тема” має свої позитивні моменти: по-перше, Україна стає частиною європейського науково-освітнього простору, що дозволить збільшити мобільність студентів і викладачів, надати їм можливість навчатися в різних країнах і університетах; по-друге, ми підвищуємо якість освіти і її конкурентноздатність; по-третє, отримуємо можливість експортувати українську освіту, оскільки наша вища школа вигідно відрізняється фундаментальним характером освітніх програм.
Але в той же час, існує, як-то кажуть, “зворотня сторона медалі”. Потрібно враховувати, що головною метою Болонської конвенції для Європи є необхідність вирішення проблеми дефіциту спеціалістів. В той час, як в Україні при великій кількості спеціалістів існує проблема якості їхньої підготовки. Таким чином, виникає загроза, того, що - по-перше, Україна стане “експортером” дешевих спеціалістів для Європи; по-друге, втілюючи європейські стандарти освіти, ми ризикуємо ще більше знизити її якість. Адже прийнявши болонську схему, студенти зможуть одержати диплом про вищу освіту вже після трьох років навчання (ставши бакалаврами), а ще через рік одержати кваліфікацію магістра. Таким чином, навчання у вузі буде займати не 5 років, а 4 роки.
Крім того, українська вища освіта – була і остається однією з найглибших і фундаментальніших у світі. І саме цю фундаментальність ми ризикуємо втратити.
Також не варто забувати про необхідність кореляції національних освітніх програм з економічними пріоритетами держави. Інакше, в погоні за європейськими стандартами, освіта може втратити свою самобутність і здатність адекватно реагувати на національні економічні запити.
Тож я порекомендував би ректорам вищіх навчальних закладів уважно і обережно підходити до впроваждення “нових болонських стандартів”. Тим більш, що в усних розмовах більшість з них оцінюють цю ініціативу досить критично.
Але ж інтеграційні процеси стосуються не лише вузівської, але й шкільної освіти. Якою на ваш погляд вона повинна сьогодні бути?
Зрозуміло, що нові економічні, політичні, соціальні та інформаційні реалії, в яких ми опинились, будуть вносити свої корективи і в шкільну освіту. Тому задача школи — готувати особистість “на перспективу”. Адже сьогоднішні діти — це завтрашні дорослі, які будуть жити вже в зовсім іншому світі, який стрімко змінюється. Виходячи з цього, перше – сучасна школа повинна поєднувати елементи консерватизму, засновані на традиціях нашої освіти і менталітету, з тими змінами, що відбуваються в сьогоднішньому світі.
Друге – задача шкільної освіти не тільки дати дитині певний обсяг знань, але і навчити їх застосовувати. Наприклад, у ході недавнього дослідження з'ясувалося, що академічний рівень підготовки українських школярів набагато перевищує рівень учнів інших країн, це підтверджують результати багатьох українських та міжнародних олімпіад. Але при цьому ми займаємо одне з останніх місць по здатності використовувати свої знання на практиці. А для цього потрібно відповідне матеріально-технічне забезпечення, достатня лабораторна база, великий бібліотечний фонд, доступ до мережі Інтернет. Адже, погодьтеся, це нонсенс у наш час «на пальцях» пояснювати хімічні і фізичні процеси, без можливості наочної їх демонстрації.
Як Ви ставитесь до таких “інновацій” у вищіх навчальних закладах, як, наприклад, проведення аукціонів та лотерей заліків і екзаменаційних оцінок?
Ви певно маєте на увазі безпрецедентний випадок в Донецькому національному університеті? На мою думку, такі “новації” не тільки підривають авторитет конкретних учбових закладів, але й актуалізують питання про обєктивність надання деяким вузам статусу національних.
Ще декілька років тому цей статус відповідав реальному вкладу вузу в підвищення національного інтелектуального, освітнього та культурного рівня, піднімав престиж учбового закладу, відповідав його внутрішнім науковим та освітнім принципам й традиціям. Сьогодні ж, коли кожен третій вуз отримав звання “національного”, втрачається стимул збереження відповідності цьому статусу.
Прикро і те, що для Міністерства освіти випадок з розпродажем оцінок в вищіх учбових закладах не є новиною. З власного досвіду можу сказати, що ця проблема назрівала вже давно, подібна практика існувала і існує в десятках українських вузів. Але ж відповідні заходи в даному випадку були прийняті лише тоді, коли ця проблема набула публічного характеру.

Повернутися до архіву