Виступ Віце-прем’єр-міністра України В.П. Семиноженка
на засіданні Ради національної безпеки і оборони України

Питання розвитку інформаційного сектору суспільних відносин, стають не менш важливими ніж такі традиційні складові державотворення як: зміцнення національної економічної системи та розбудова ефективних політичних інституцій.
Більш того, саме інформаційна складова стає ознакою сучасності та конкурентоспроможності національних економік та державних політичних стратегій. Яскравою ілюстрацією великого значення іміджевих та гуманітарних чинників є той факт, що в долі ринкової вартості найбільш відомих транснаціональних корпорацій і західних мега-кампаній таких як Мікрософт, Кока-Кола, Брітіш Петролеум, Мак Доналдс та інших, саме нематеріальні активи, тобто бренд-нейм та репутація – складають від 70 – до 96% і стають основним стратегічним капіталом. Подібні іміджеві закони стали реальністю і в сучасній політиці. Ніхто не зможе дати чіткої оцінки: скільки мільйонів, або навіть мільярдів долларів збитків спричінили Україні інформаційні скандали, гучні антидемпінгові процеси та звинувачення у неприпустимих формах партнерської поведінки? Але достеменно відомо, що сучасний політико-економічний та культурно цивілізаційний вплив Сполучених штатів, Великої Британії та тієї ж сусідньої Росії повідношенню до України, значною мірою забезпечується завдяки реалізації інформаційно-експансіоністських стратерій, гуманітарних контр-стратегій та програм корекції іміджу. Політична, гуманітарна та економічна вартість інформаційних збитків та потенційних здобутків дозволяє констатувати початок нової ери стратегічних політичних відносин. Можна навіть не згадувати про величезні матеріальні збитки від порушень та збоїв в системах обміну військовою, комерційною, науковою, банківською інформацією, включаючи кримінальні аспекти безпеки…
Національні інтереси – як обўєктивна реальність для кожного суспільства, сьогодні відстоюються або утискаються вже не аренах військового протистояння, а у віртуальному просторі інформаційної взаємодії засобами мас-медіа та цифровими технологіями. І усвідомлення цього факту не повинно стати причиною виникнення ізоляціоністських настроїв й політичних фобій, а має бути стимулом для якомога скорішої інституційної адаптації та зміцнення потенціалу конкурентоспроможності українського суспільства. Тільки за таких умов ми маємо надію на втілення національних амбіцій на глобальній арені та на реалізацію власноукраїнського Проекту модерного суспільства ХХІ сторіччя.
Інформаційне суспільство нової ери це не лише певний стан соціотехнічних інформаційних систем – це перш за все динамічний розвиток галузей інформації, інформатики та комунікацій, які інтегрують інші суспільні сфери у єдину мега-інфраструктуру - гармонійну частку глобального цивілізаційного простору. Відтак, інформаційне відставання стає чинником стагнації за такими параметрами розвитку як економічний, політичний, культурний, гуманітарний, а інформаційно-комунікаційна вразливість набуває ознак фундаментального кризогенного фактору.
Що ми маємо на сьогодні в Україні?
Останніми роками, реалізовано велику кількість заходів щодо функціонального вдосконалення національного інформаційного простору та розвитку його базових складових. Особливо помітним став процес формування української інтернет-інфраструктури та поява потужних національних операторів у регіональному медіапросторі. Змінився сам характер взаємовідносин ЗМІ і влади в Україні. Лише у 1997-2001 роках Президентом України видано біля 30 указів та розпоряджень що стосуються розвитку ЗМІ. Проблемам ЗМІ та забезпеченню свободи слова присвячена окрема тематична доповідь у Посланні Президента України до Верховної Ради, яке так би мовити, по новому актуалізувало значення інформаційного питання розвитку українського суспільства.
На сьогодні основу нормативно-правової бази інформаційної безпеки складають:
· закони України "Про інформацію", "Про захист інформації в автоматизованих системах", "Про науково-технічну інформацію", "Про наукову і науково-технічну діяльність", "Про зв'язок";
· постанови Верховної Ради України "Про Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України", "Про затвердження Концепції технічного захисту інформації";
· укази Президента України: “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 17 червня 1997 року "Про невідкладні заходи щодо впорядкування системи здійснення державної інформаційної політики та удосконалення державного регулювання інформаційних відносин", “Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади”, “Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні”, “Питання Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України”, "Про Положення про технічний захист інформації в Україні", "Про заходи щодо вдосконалення криптографічного захисту інформації в телекомунікаційних та інформаційних системах", "Про Положення про порядок здійснення криптографічного захисту в Україні", "Про підготовку пропозицій щодо забезпечення гласності та відкритості діяльності органів державної влади", “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 19 липня 2001 року "Про заходи щодо захисту національних інтересів в галузі зв'язку та телекомунікацій", “Про деякі заходи щодо захисту державних інформаційних ресурсів у мережах передачі даних”.
* * *
Отже почнемо з розгляду предметної сторони інформаційного питання. Реалізація конституційно закріпленого права громадян України на свободу думки і слова, демократизація життя та затвердження принципа плюралізму в суспільних відносинах сприяли зростанню протягом останніх років кількості засобів масової інформації, інформаційних агентств, книжкових видавництв та видавничих організацій, що функціонують на території держави.
Водночас, слід визнати, що національний інформаційний простір функціонує в умовах перманентних парадоксів: інформаційна політика України здійснюється на грунті відсутності Концепції інформаційної безпеки, яка досі перебуває у стадії формування. А саме вона визначає комплексну програму забезпечення інформаційної безпеки суспільства. Тобто процес усвідомлення і проголошення доктрини національних інтересів нашої держави невиправдано довго, від 1991 року, затягнувся у часі, а відтак, слід визначити, що держава сьогодні обўєктивно відчуває значну інформаційну експансію і дефіціт інформаційних чинників забезпечення національних інтересів.
З огляду на це, винесення на сьогоднішнє засідання Ради національної безпеки і оборони питання щодо стану національного інформаційного простору та інформаційної безпеки, на мою думку є вкрай важливим кроком, який слід зробити рішуче і без зволікань.
Почати слід з визнання, що:
по-перше, нинішнє законодавче забезпечення інформаційної галузі, з одного боку, відкрило національний інформаційний простір для зарубіжних ЗМІ, а з іншого – поставило вітчизняного виробника інформаційної продукції в складні умови існування (тобто інформаційна глобалізація по відношенню до українського суспільства триває як асиметричний, ризиковий процес)
по-друге, інформаційний простір України в сучасному його стані є вразливим як у технологічному, так і в інституційному плані, що становить пряму загрозу внутрішній соціально-політичній стабільності та стратегічним міжнародним інтересам України. І тут мова йде … (технічні та технологічні можливості, структура та управління цією сферою);
по-третє, ми маємо значну відстань між наявними потребами суспільства в інформації та інформатизації, з одного боку, - і реальним станом інформаційної сфери та рівнем практичної реалізації поставленних Президентом завдань, з іншого. Цю прірву, як і вірогідну відстань до бажаного “стану адекватності” світовим інформаційно-технологічним стандартам, в пору вимірювати вже цілими роками.
Якщо ретроспективно проаналізувати виконання Указу Президента України від 21 липня 1997 року №663 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 17 червня 1997 року “Про невідкладні заходи щодо впорядкування здійснення державної інформаційної політики та удосконалення державного регулювання інформаційних відносин”, то мусимо констатувати, що ряд поставленних завдань залишився не реалізованим. А з того часу пройшло вже більше 4-х років. Необхідно серйозно проаналізувати причини такого стану речей і зробити певних висновків.
Ще одним парадксом є те, що інформаційна політика України, як держави, що знаходиться на перехресті не лише культурних, а й транснаціональних інформаційних потоків здійснюється в умовах відсутності Концепції державної інформаційної політики.
Такий стан справ не може вважатися задовільним і вимагає нормалізації. Передусім це стосується невідкладного прийняття згаданої Концепції, яка повинна стати важливою складовою зовнішньої і внутрішньої політики держави і охоплювати всі сфери життєдіяльності суспільства.
Проте, слід визначити, що незважаючи на чітке доручення Президента, впродовж півроку з часу підписання цього доручення Держкомінформ зволікав з поданням проекту документа до Уряду, фактично зірвав виконання доручення, бо проект Концепції, що нарешті надійшов до Кабінету Міністрів, не може розглядатися як системний документ та потребує значного доопрацювання.
Необхідно усвідомити важливість комплексного підходу до законодавчого забезпечення інформаційної галузі. Крім Концепції сьогодні ведеться робота над рядом проектів законів, указів і постанов. Зокрема, це проект Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”; проект Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”; проект “Інформаційного кодексу України”; проект закону України “Про внесення змін до деяких Законів України у звўязку з прийняттям Закону України “Про радіочастотний ресурс України”; проект Постанови Кабінету Міністрів України “Про порядок оприлюднення в мережі Інтернет інформації про діяльність органів державної влади”.
Кабінетом Міністрів України подано до Верховної Ради України проект Закону “Про супутникове та кабельне телебачення і радіомовлення”, Урядом також створено міжвідомчу групу з питань створення системи супутникового мовлення на чолі (за його згодою) з народним депутатом О.Зінченком.
На мій погляд, треба нарешті прийняти важливе рішення щодо структури управління системою інформаційної безпеки України, яка б у подальшій роботі не зазнавало кардинальних змін. Бо, починаючи з 1994 р., органи виконавчої влади, що забезпечують інформаційну безпеку України, перебувають у стадії перманентної реорганізації. Сюди додається проблема тривалості терміну опанування новопризначеними керівниками нової сфери відповідальності і тому можна впевнено говорити про часткову втрату керованості інформаційною сферою.
Яскравою ілюстрацією сказаного є робота нинішнього Держкомінформу та його керівництва. Нажаль, Держкомінформ не став центром вироблення і прийняття рішень, виконання яких упереджувало б виникнення кризових ситуацій. За цей час не було задіяно повноваження центрального органу виконавчої влади як координуючої інституції щодо стратегії державних кроків. У тактичних діях переважали декларативність, багато в чому -аматорство, а не розуміння взаємозалежності складових, які вимагали глибокофахового осмислення як з точки зору теоретичної, так і особливо з погляду практичної реалізації назрілих завдань.
А завдання, якщо, наприклад, говорити про сферу телебачення і радіомовлення, полягають у:
— здійсненні заходів щодо розвитку та впровадження цифрових технологій;
— визначенні засад державного управління;
— створенні системи суспільного телебачення і радіомовлення;
— визначенні пропорцій функціонування каналів державного, суспільного і приватного телебачення і радіомовлення;
— удосконаленні законодавства з питань телебачення і радіомовлення;
— розробленні правових засад участі іноземного капіталу у функціонуванні телерадіоінформаційної сфери держави;
— розвиткові прикордонного і транскордонного телебачення і радіомовлення;
— врегулюванні та стимулюванні розвитку й функціонування кабельного, ефірно-кабельного, супутникового телебачення і радіомовлення;
— визначенні засад присутності держави у світовому інформаційному просторі і засобів поширення телерадіосигналу;
— розробці плану освоєння нових частотних діапазонів телебачення і радіомовлення;
— необхідності створення місцевих телерадіомереж та інтегрованих інформаційно-комунікаційних інфраструктур.
Сьогодні політичною стала проблема формування державного замовлення в інформаційній сфері, зокрема у телебаченні і радіомовленні. Внаслідок непрорахованих наперед рішень щодо передачі Концерну РРТ до сфери управління Держкомзв’язку держзамовлення на трансляцію програм державного телебачення і радіомовлення визначається у Держкомзв’язку, що означає буквально: сам собі замовляю. Держзамовлення ж на виробництво телерадіопрограм перебуває у сфері компетенції Держкомінформу.
Робота над проектом Держбюджету 2002-го року та його розгляд у Верховній Раді України показали наявність дисбалансу між двома частинами фактично єдиного держзамовлення, внаслідок чого під загрозою подальше існування системи державного телерадіомовлення.
Крім зазначеної причини, цьому передувало ігнорування Держкомінформом потреби у розробленні та відповідному затвердженні Положення про державне замовлення в інформаційній сфері. Але цю тему …
* * *
На виконання завдань, визначених у Посланні Президента України до Верховної Ради України, Урядом розроблено і затверджено Програму збільшення виробництва в Україні паперу. Державною митною службою видано наказ “Про спрощення митного оформлення целюлозно-паперової продукції та поліграфічного обладнання”, що дасть змогу забезпечити розширення власного виробництва паперу та зменшення його ринкової вартості.
За участю центральних органів виконавчої влади та обласних державних адміністрацій вивчено питання щодо роздержавлення ЗМІ та можливого акціонування обласних державних телерадіокампаній. Зважаючи на те, що в Україні існує законодавча база для утворення недержавних ЗМІ, а також те, що державні ЗМІ не лише не посідають монопольного положення в інформаційній сфері, а перебувають у меншості, їхній статус державних має бути збережений. Електронні ЗМІ, до яких належать державні обласні телерадіокампанії, є обўєктами загальнодержавного значення і втрата державних важелів впливу на них, особливо в умовах надзвичайного стану, є неприпустимою.
Позбавлення обласних і регіональних ДТРК преференцій у питанні надання ефіру в “прайм-тайм”, зменшує їхню і без того низьку фінансову спроможність. Найпотужніші ДТРК через недостатню конкурентоспроможність втрачають позиції в інформаційному просторі України. За оцінками фахівців, національний інформаційний продукт на інформаційному ринку не перевищує 25-30% від загальної пропозиції, а ще більш скрутний стан в україномовному інформаційному секторі. Із близько 800 ТРК, що отримали ліцензії, лише одиниці дотримуються програмних зобовўязань.
Збитковість механізмів взаєморазрахунків в теле і радіоінформаційній галузі України, обумовила її технічний і технологічний занепад. Концерн РРТ знаходиться у фінансовому становищі, яке інакше як банкрутством і назвати не можна.
Не є новиною відключення ТРК від електромереж за несплату послуг, а в той час, значна частина вітчизняного інформаційного простору заповнена іноземним продуктом досить невисокої якості та сумнівного змісту. Телерадіопростір прикордонних областей, замість того, щоб ставати "інформаційним портом” та каналом гуманітарної експансії, перетворився на середовищє домінуючого існування іноземних культарно-інформаційних діаспор.
Іноземні кампанії на сьогодні контролюють 80% рекламного бюджету інформаційного простору України. Відсутність ефективних механізмів регуляції діяльності іноземних ЗМІ на території України, причинила не лише значних фінансових втрат, а і політичних. По суті, склалась така небезпечна ситуація, за якої національний споживач інформації фінансує іноземних агентів гуманітарного впливу, які і без того знаходяться у режимі найбільшого сприяння завдяки нашій, так би мовити, неагресивності.
* * *
Кабінетом Міністрів України прийнято постанову “Про вдосконалення порядку проведення передплати періодичних друкованих видань. Нею вводяться у дію новий механізм передплати вітчизняної періодики, обгрунтовані на доставку видань, створення для друкованих ЗМІ рівних умов, усунення дискримінаційних засад у проведенні передплати.
Ситуація, що склалася на сьогодні на ринку друкованих засобів масовї інформації, надзвичайно показова з точки зору готовності як держави і суспільства, так і власне журналістів діяти адекватно новим суспільно-політичним та соціально-економічним реаліям.
Держава в особі її інститутів, по-перше, майже відмовилася від активної участі як співзасновників друкованих видань у формуванні редакційної політики і відповідному фінансовому забезпеченні.
По-друге, на сьогодні у нас відсутні чіткі критерії ролі держави у забезпеченні вільного функціонування друкованих ЗМІ, маючи на увазі економічну базу видань і їх вільний розвиток на принципах свободи слова.
З іншого боку, суспільні інституції також не запропонували зразки адекватної відповіді. Навпаки, існує, як усталена система, практика поведінки суб’єктів інформаційного ринку, далека від норм і пріоритетів громадянського суспільства.
Необхідно констатувати, що за роки після здобуття Україною незалежності книговидавнича галузь проходить випробування на здатність реформуватися і функціонувати на ринкових засадах, в умовах потужної книжкової експансії з сусідніх країн, відсталості матеріально-технічної бази державних поліграфічних підприємств, несприятливого податкового клімату для подальшого розвитку видавничої сфери, (так, відомо, що успіха у ВРУ не було досягнуто) залежності цієї галузі від імпорту паперу і поліграфічних матеріалів, беззастережної комерціалізації та приватизації підприємств видавничо-поліграфічного комплексу. Останнє, зокрема, вже призвело до фактичної втрати державної системи книгорозповсюдження.
Видання книг, особливо суспільно необхідного спрямування (підручників, енциклопедій, дитячих, наукових, довідкових, образотворчих та інших видань), є на сьогодні в Україні нерентабельним, тому і нині вітчизняне книговидання не вийшло на показники випуску книг 1989—1990 років. Якщо ж говорити про кількість книг, що випускається в Україні на одну середньостатистичну душу, то у порівнянні з розвиненими європейськими країнами, де він становить 10—12 книг щороку на одного чоловіка, Україна у 2000 році досягла рівня близько 0,9 книги на душу.
* * *
Щодо основних питань інформаційної безпеки.
Масове використання компўютерної техніки та софт-забезпечення іноземного виробництва, актуалізувало проблему забезпечення конфіденційності інформації (відсутності так званих “закладок” та прихованих каналів доступу до інформації). Особливо слід звернути увагу на це питання у світлі отримання іноземної гуманітарної допомоги компўютерною технікою, переходом державних установ на ліцензійний інформаційний продукт та потребами у якістному антивірусному забезпеченні.
Дедалі більшого значення набуває проблема техно-інформаційних факторів ризику, таких як відома і, на щастя, перебільшена “Проблема-2000”. Відомо, що у липні 2000 року на Хмельницькій АЄС через халатність працівників відділу системи керування станцією до Автоматичної системи укправління було занесено вірус, який ледве не спричинив суттєвих наслідків. У компўютерній мережі аеропорту “Бориспіль” зафіксовано близько 10 фактів несанкціонованого доступу до інформаційних систем, які містять загрозу виникнення надзвичайної ситуації.
Поза ефективним державним контролем залишається переміщення передавальних пристроїв, технічних засобів виробництва аудіо- і відеопродукції. Аналогічниа картина спостерігається і з ввезенням поліграфічної продукції.
Варто звернути увагу на появу в інформаційному просторі нашої країни інтернет-видань, діяльність яких потребує ще певного аналізу і законодавчого унормування, враховуючи сучасні світові реалії глобального характеру. Але ж досі відсутня система ліцензування провайдерів та інтернет-ЗМІ.
Залишається лише здогадуватися про суми збитків держави від такого нашого “лібералізму”.
В країні ще й досі немає не лише ефективних засобів електронного моніторингу, а і надійних систем захисту інформаційного трафіку. Доречі, у відповідь американській системі “Ешелон”, європейські країни вже готують власну адекватну систему (?).
Неврегульованість проблем захисту конфіденційної та таємної інформації ускладнює процес розвитку міжнародних стосунків в інформаційній сфері (ми ще й досі не приєднались до “Конвенції про захист прав фізичних осіб у звўязку з автоматизованою обробкою персональних даних”).
Існує маса невирішених питань в сфері захисту інформації адміністративно-управлінського та оборонного характеру. Спеціальні телекоммунікаційні системи, які, за визначенням, повинні бути передовими та найсучасними, сьогодні використовують морально та фізично застаріле обладнання, строк експлуатації якого закінчився щє до виникнення тих загроз, про які ми ведемо сьогодні мову.
Через брак коштів українські наукові установи та комерційні підприємства не мають змогу утримувати служби інформаційної безпеки, а це є також питанням безпеки держави.
Інформаційно-технологічна база галузей вітчизняного виробництва є недосконалою, а тому і такою, що значно стримує розвиток виробництва. Досі ще не існує твердих підстав для того, щоб із впевненістю говорити про формування національного сегменту на світовому ринку інформаційних технологій. Бюджетні кошти, що виділяються для реалізації Національної програми інформатизації, реалізуються не завжди ефективно. Виконання данної програми на сьогодні майже не контролюється. Верховна Рада жодного разу не розглянула звіт Уряду про хід і результати реалізацій програми, як того передбачає чинне законодавство.
* * *
Зважаючи на вище сказане, серед основних стратегічних напрямків розвитку вітчизняного інформаційного простору, слід окремо зосередитись на:
1. Нарощуванні присутності України в регіональному інформаційному просторі та встановленні оптимального внутрішнього інформаційного балансу, який би відповідав нашим національним інтересам;
2.Прискоренні розробки і прийняття Концепції інформаційної безпеки України та вдосконаленні організаційної структури системи захисту інформації в державі.
3.Забезпеченні реалізації Програми створення та впровадження уніфікованого ряду вітчизняних засобів криптографічного захисту секретної інформації на 2002 – 2005 роки, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 18 вересня 2001 р. № 1203﷓19.
4.Прискоренні прийняття Верховною Радою України Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг".
5.Прискоренні розробки і прийняття Закону України "Про електронний цифровий підпис", а також реалізації заходів із запровадження систем електронного документообігу та засобів електронного цифрового підпису в органах виконавчої влади.
6.Сприянні у прийнятті таких важливих законів України, пов’язаних із захистом інформації, як Закони: "Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України", "Про національну систему конфіденційного зв’язку", "Про захист персональних даних" та інших.
* * *
Не можу не торкнутися значення трагічних подій в США. Справа не лише в тому, що інформаційні комунікації продемонстрували свій зворотній бік – здатність виступати в ролі площадки для формування антисистемної опозиції – тероризму, а в тому, що з початком антитерористичної операції, яка значною мірою є інформаційно-пропагандистською, починається новий етап розвитку інформаційних технологій. Цей новий тренд носить характер переусвідомлення ризиків в галузі інформаційних комунікацій та вдосконалення складової “політичної безпеки” в розвитку інформації. Але ми знов можемо не встигти за змінами в сучасних технологіях безпеки через інертність та низький рівень адаптивності.
Події в світі дають нам реальну змогу ще раз усвідомити значення та стратегічну роль інформації, змогу визначитись щодо національних приорітетів в інформаційній сфері.
Сьогодні ми маємо визначити: якою фігурою буде Україна у нових партіях на “Великій шахівниці- ХХІ сторіччя”. Правила майбутніх ігор складаються вже сьогодні…

Повернутися до архіву