Поєднання політичної практики з політологічною теорією – гарантує суспільний результат.

Сьогодні в Україні існує нагальна необхідність діалогу між тими, хто робить практичну політику і тими, хто закладає її наукове підґрунтя, концептуально спрямовує та теоретично узагальнює.
Адже саме стан взаємодії між політологічною теорією і політичною практикою визначає перспективу кожної з цих сфер суспільного буття та дозволяє політичним реформам в Україні набути ознак системності, ґрунтовності та ефективності.
Тому вирішення сьогоднішніх проблем політології та політики – це в першу чергу, важливий крок на шляху до подальшої еволюції політичної системи України та розвитку Держави.
На сьогодні, у відносинах політичної практики і науки склалося достатньо протиріч, які загрожують першій – набути більш ризиковий і менш прогнозований характер, а другій – втратити позиції експертної інстанції на користь сумнівних політичних технологій та неавтентичних форм політичного знання.
Загальний стан сучасної української політики по відношенню до політичної теорії можна охарактеризувати збільшенням рівня її самодостатності та спорадичності, уніфікацією та невеликим набором ідейних пропозицій при різноманітті суспільних інтересів й політичних агентів, а також відчутним дефіцитом компетентних політичних реакцій на глобальні виклики сучасності.
Отже, політична практика сьогодні значно відірвалася від теорії і таке випередження, хоча і є свідченням динамічного розвитку, але викликає певну стурбованість і породжує більше небезпечних протиріч ніж наявних переваг.
Слід усвідомлювати, що політика, яка не орієнтується на автентичний концептуальний базис примушена: копіювати феномени “іншої” політичної реальності; відбуватися в режимі „перманентних політичних експериментів”, які можуть мати глибокі суспільні наслідки.
Час експериментів минув і актуальними вимогами української сучасності стають - політична стабільність, яка гарантує розвиток; - та послідовні реформи, які гарантують стабільність.
Лише триєдине поєднання наукового знання з експертно-технологічним інструментарієм та компетентною політичною практикою, дозволить українському суспільству вийти на траєкторію сталого зростання і віднайти гідне місце у глобалізованому політичному просторі.
Якщо радянська політична наука певною мірою домінувала над політичним буттям, то українська політологія дедалі частіше використовується в якості технологічного знаряддя боротьби політичних груп або інструменту легітимації політичних рішень. А також зазнає тиску з боку іноземних теорій та універсалістських рецептів, які тяжіють до монополізації “права на істину” та виступають гуманітарним підґрунтям агресивних політичних стратегій.
Для того, аби зберегти політичний суверенітет і автономність суспільного розвитку, необхідно, в першу чергу, гарантувати суверенітет і розвиток національній науці.
І сьогодні в Уряді існує розуміння того, що держава, яка не займається науковим, в тому числі і політологічним розвитком суспільства - приречена посилювати зовнішню політико-гуманітарну залежність, “годувати” іноземних експертів, які зазвичай дають сміливі поради, але не несуть за них жодної відповідальності.
До того ж, світова практика свідчить, що “експорт ідей” має своїм наслідком штучне моделювання суспільних тенденцій та призводить до, так званої, “мімікрійної модернізації”, яка не має нічого спільного із якісним суспільним розвитком. Адже досконале знання „абетки” прогресу, без розуміння його сутності та поєднання з національною традицією – не гарантує позитивного результату.
Яскравим прикладом такого „модернізаційного пату” є хиткий стан латино-американських економік, гуманітарні і політичні кризи в Азії тощо...
При аналізі проблемного поля сучасної української політичної науки, взнаки дається той факт, що “політологія прогресу” значно поступилася в своїх позиціях, так би мовити, „політології подій” і сьогодні являє собою скоріше „політологічне образотворче мистецтво”, ніж „науку-дороговказ”, яка спрямовує і забезпечує розвиток.
Навіть намагаючись пригадати політологічну „подію року” та документ, який би містив не лише аналіз сучасних суспільних процесів, а й окреслював стратегічний напрям розвитку України, на думку приходить лише Послання Президента „Європейський вибір” та декілька наукових монографій, які переважно лишилися поза увагою громадськості…
З поля зору сучасної української політичної науки дедалі зникають довготермінові суспільні процеси, новітні ідейні концепції, помітно усувається проблематика політичної стратегії України, а з підручників – сам термін “політичний розвиток”. Поза “фокусом наукової уваги”, за невеликими виключеннями, лишаються процеси становлення нових суспільно-політичних формацій, генеза політичних інститутів постіндустріального суспільства та багато чого іншого.
Навіть пострадянські демократичні трансформації, до академічного та публіцистичного дискурсу увійшли під іноземним терміном – “транзит” з легкої подачі західних “транзитологів”.
Якщо поглянути на політологічні полиці книжкових магазинів та ринків, то там переважно представлені російські видання іноземних авторів, праці пан-русистських політологів-радикалів, а також вітчизняна компіляційна “Піар-політологія” відомих авторів.
Переважна більшість фахівців, в умовах надзвичайно актуального запиту на експертне забезпечення стратегічних завдань держави, заангажована локальними інтересами політико-економічних корпорацій, а також комерційними пріоритетами та зорієнтована на “політологічний сервіс” по виготовленню “політичного фаст-фуду”. Прикро, але це об‘єктивний факт, який є сигналом до оновлення формату діалогу між державою і науковцями, громадянським суспільством і владою.
Якщо застосувати категоріальний апарат “теорії циклів” американського політолога Шлезінгера, то нинішній стан вітчизняної політології можна охарактеризувати як такий, що знаходиться в “інтровертній” фазі циклу. Тобто в такій, яка характеризується зосередженістю лише на внутрішніх поточних проблемах та ігнорує завдання вищого – стратегічного порядку.
Українська політологія сьогодні має багато протиріч внаслідок докорінної трансформації самого поля сучасної політичної науки:
- триває процес структуризації простору виробництва політичних ідей, йде формування його комерційного та фундаментально-академічного полюсів;
- сегментуються експертні та тематичні позиції всередині політологічного середовища;
- більш помітними стає конкуренція між “грантовою і державницькою політичною наукою”, “між медіа- та академічною політологією”, між “Піаром та ідеологією”.
Слід визнати, що Держава, скоротивши зобов‘язання перед наукою, а наука, втративши провідний статус в системі державних пріоритетів та відокремившись від вирішення державницьких завдань, пішли шляхом паралельного розвитку, автономно одна від одної, тим самим обмежуючи себе у перехресному збагачуючому впливі, без якого неможливий розвиток ані Держави, ані науки. І усвідомлення цього факту – це перший крок до подолання такого відчуження та укладання нового “пакту партнерства” в ім‘я майбутнього України. Другим кроком, має стати перегляд пріоритетів державного фінансування науки.
Сьогодні перед владою і науковими експертами постають завдання із консолідації суспільства, пошуку адекватних моделей політичного реформування держави, зміцнення засад самостійності стратегії розвитку України та підвищення її ефективності.
Такого рівня завдання вимагають не лише політики іншої якості, а й науки нового ґатунку, більш високого та інтенсивного рівня взаємодії між експертним співтовариством і тими, хто приймає політичні рішення.
На сьогодні стає надзвичайно актуальною участь науковців у розробці державних концепцій та законопроектів, співпраця в рамках урядових комісій та робочих груп. І можу із впевненістю сказати, що нинішній уряд і його гуманітарний блок нарощує потенціал такої співпраці та втілює нові форми взаємодії з експертами-науковцями.
Особливо важливою стає така взаємодія з огляду на необхідність проведення масштабної конституційно-політичної реформи, яка закладе фундамент державності другого етапу новітнього періоду незалежності України.
Етапу консолідації суспільства, рушійними ідеями та гаслами якого мають стати поняття – нація, прогрес і стабільність.
Головна трансформація, в політиці і політичній науці, яка ще має відбутися та від якої залежить не лише перспектива конституційно-політичних, економічних та соціальних реформ, а й увесь комплексний розвиток України – це поява усвідомлення того факту, що політики-практики і експерти-науковці є не “політичними роботодавцями” і “політологічною обслугою”, а спільно правлячою суспільною групою, яка несе спільну відповідальність. І саме від внутрішньої взаємодії, солідарності та ангажованості цієї групи національними інтересами України, залежить майбутнє всього українського суспільства та глобальна перспектива держави.
І чим скоріше здійсниться еволюційний перехід від політичної науки «перехідного періоду» – до науки-інстанції в структурі прийняття суспільно-важливих рішень, тим скоріше завершиться період трансформаційної нестабільності для держави і суспільства в цілому.

Повернутися до архіву