“Інформаційна хвиля” суспільного розвитку: глобальні виклики і національні перспективи.

Сучасне людство постало на порозі епохальних трансформацій, основним напрямком яких є интенсивний розвиток інформаційно-технологічного сектору та інформатизація всієї системи суспільних відносин. Розвинуті країни та регіони сьогодні здійснили перехід до принципово нового суспільно-економічного укладу та модерного шляху цивілізаційного розвитку – постіндустріального суспільства.
Разом із цим переходом, що відкрив велику кількість незнаних раніше можливостей, з‘явився новий “розрив” між суспільствами ХХІ сторічча, додавши до традиційних військово-політичних, промислово-технологічних, соціально-економічних та культурних розбіжностей ще й чинник гуманітарного розвитку, який виміряється ступенем інтегрованості до сучасних інформаційних потоків, моделей споживчої поведінки, різновидів актуальних знань та доступом до ядра сучасної гуманітарної культури – інформаційно-комунікаційних мереж.
Можна із впевненістю стверджувати, зо здійснилася докорінна ревізія ресурсів суспільного розвитку та їх перерозподіл на користь більш гнучких, динамічних – постматеріальних і негеографічних – гуманітарних, інформаційних, інтеллектуальних ресурсів.
Не помилюся, якщо скажу - зараз ми є свідками не просто спалаху глобальної інформаційної активності, а народження нової хвилі науково-технологічного та гуманітарного прогресу – глобальної інформаційної хвилі.
Чому саме інформаційної?
Тому що: саме інфомаційні інновації стали авангардом розвитку сучасної науки і технологій; саме інформаційний сектор став напрямком технологічного вдосконалення попередніх надбань науково-технічної революції; саме зараз триває поширення нових гуманітарних параметрів сучасної технологічної культури, а також формується єдиний геоінформаційний простір.
Інформаційна сфера надалі лишається найбільш евристичним напрямом розвитку сучасної науки та виробництва, поєднуючи ці дві сфери життєдіяльності суспільства в єдину галузь сучасної інтеллектуальної, гуманітарної економіки.
Саме зі споживанням та виробництвом інформаційного Hi-tec-продукту пов‘язані трансформації в системі споживчих настроїв та сучасної побутової культури, розвиток яких триває за сценаріями універсалізації соціально-побутового простору, оптимізації психологічного та культурного середовища існування людини, збільшення продуктивності “соціального часу” за рахунок стирання межі між особистим та соціальним життям людини.
Таким чином, залучення інтеллектуального ресурсу у сучасне виробництво та атомізація інноваційного суспільного потенциалу, утворюють завершений модернізаційний цикл та активізують перманентний єпіцентр розвитку суспільства – людину, її здібності, навички, знання тощо.
Саме на новій “інформаційній хвилі” було піднесено показники розвитку таких країн, як Індія, Тайланд, Малайзія та інших. Оцінки глобального інформаційного сектора Міжнародною спілкою зв‘язку дають привод для припущення, що він зростає більшими темпами ніж світова економіка в цілому. Зростання обсягів інформаційн-комунікаційного споживання (споживання теле-коммунікаційних та комп‘ютерних послуг та обладнання, програмного забезпечення, ТБ і радіо-продукту, аудіовізуальних розваг та ін.), як феномена сучасної постіндустріальної культури є незалежним від фонової економічної динаміки, що робить його стабільним та автономним.
Із зміною парадигми суспільного розвитку, змінюється і формат взаємодії в таких сферах як міжнародна політика, міжнародна безпека, глобальна гуманітарна дипломатія та інформатика. Доречі, саме гуманітарна дипломатія, як інструментарій культурно-духовного та цивілізаційного впливу зараз є історично і технологічно легітимною альтернативою різного роду експансіям та прийомам політичного тиску.
В світовому інформаційному просторі триває тенденція до формування мегаіфраструктур та мега-субїектів інформаційної діяльності (об‘єднуються інформаційні агенції, телевізійні корпорації, телекомунікаційні кампанії та виробники програмно-технологічного забезпечення), які претендують на помітне місце в основі нової архітектури геоінформаційних та гуманітарних процесів.
Із формуванням нового гуманітарно-інформаційного простору усуваються традиційні диспозиції країн та їх геополітичні статуси, що обумовлюється об‘єктивними суспільно-трансформаційними вимогами. Саме форма виробництва суспільних благ детермінує стратегії “виробництва суспільного простору”. Так, аграрній парадигмі суспільного розвитку традиційно відповідали військово-політичні експансії в межах міжплемінного та міжнаціонального географічного простору; індустріальній – техно-економічний формат в координатах географічних регіонів; постіндустріальній – інформаційно-гуманітарна експансія в континентальному та міжконтінентальному просторі.
Сьогодні, ці теоретичні положення не здаються такими вже абстрактними з огляду на ознаки встановлення нової системи геоінформаційних процесів з властивими їй векторами та зонами впливу. Структурний вакуум геополітичних стратегій на сьогодні стрімко заповнюється геоінформаційним та гуманітарним змістом.
Світове панування у “постхолодному світі”, забезпечується не стільки військовою міццю, скільки вмінням грати за новою логікою гуманітарного контролю та інформаційної коррекції трендів суспільного розвитку.
Слід особливо звернути увагу на таку особливість сучасних інформаційних процесів, як їх всеохоплюючий характер. В геоінформаційній взаємодії не спрацьовують формули нейтралітету та ізоляціонізму, тому адекватно реалізувати свої політичні амбіції можуть лише системні гравці в глобальному інформаційно-гуманітарному просторі - і це щє один виклик сучасності до українського суспільства, адекватна відповідь на який відкриє перспективу майбутнього.
Соціокультурний та політичний зміст інформатизації полягає у тому, що нові інформаційно-телекоммунікаційні технології докорінно змінюють систему соціально-політичного співіснування, через формування мережевих суспільних комунікацій, налагодження зворотніх зв‘язків між інститутами суспільства і держави та встановлення системи вільного доступу до суспільно-важливої та особисто-корисної інформації.
Завдяки суспільній інформатизації, сьогодні розширюються права громадян у доступі до інформації і знань, збільшуються можливості громадянської участі і контролю за політичними процесами, відкриваються досі ще небачені можливості не лише для споживання інформаційного продукту, а і для інтерактивного виробництва нових прогресивних суспільних сенсів та світоглядів, які спрямовують та прискорюють прогресивні суспільні процеси.
Ознаками нової інформаційної реальності стало те, що прозорість, відкритість, публічність та наявність діалогових стосунків між громадянином і державою, як новітні характеристики демократичного політичного режиму, визначили принциповий формат інформаційної демократії. Можна по різному розуміти сутність цього феномену - чи то як становлення віртуальної “демократії іміджів” та “іміджу демократії”, чи то як технологічне вдосконалення взаємодії суспільно-політичних інституцій, але единий момент є безперечним – суспільні відносини стають більш технологічними, а основними технологіями суспільної взаємодії – є інформаційні.
Можна здійснити припущення, що саме наявність обопільних зобов‘язань із обміну інформацією між суспільством і владою, громадянином і державою, сьогодні, так би мовити, засвідчує існуючий “суспільний договор” та продовжує “ліцензію” на легітимну реалізацію державницьких функцій.
Стримкий розвиток ІТТ (інформаційно-телекоммунікаційних технологій) змушує нас переглянути своє ставлення до ролі інформації в суспільстві та ролі інформаційної складової в українській державній політиці. Багато країн приймають зараз нові закони та визначають нові пріоритети інформаційної політики. Нажаль, сьогодні ми значно відстаємо від загального ритму інформаційних тенденцій: досі щє в Україні відсутній Інформаційний кодекс, Концепція державної інформаційної політики. Слід також констатувати і недостатню ефективність діяльності відповідних державних органів та низький рівень усвідомлення важливості розвитку інформаційного сектору.
Процеси в інформаційній сфері, а особливо в частині існування засобів масової інформації, характеризуються тим, що відкрився як “ринок інформаційного попиту”, так і “ринок інформаційних пропозицій”. Тобто із закінченням епохи, державної монополії на інформацію, засоби її виробництва і доставки – змінився сам режим існування ЗМІ та роль сучасної держави в інформаційних процесах.
Інформаційна сфера сьогодні стала, мабуть, самою ліберальною сферою суспільних відносин, тому роль держави в цих процесах повинна бути не контролюючою, а стимулюючою.
Інформаційні процеси відбуваються за своєю особливою логікою, яка детермінована культурними, економічними, науково-технологічними чінниками, тому і інформаційна політика держави сьогодні має будуватися не стільки виходячи з пошуку засобів адміністративного керування, скільки - із необхідності технологічної адаптації, стимуляції розвитку та опанування основними інформаційними тенденціями.
ДІП (державна інформаційна політика) повинна регулювати саме діяльність державних органів, що спрямовується на розвиток інформаційної сфери і не лише в напрямку телекомунікацій, інформаційних систем та ЗМІ, а і в усій сукупності відносин інформаційного виробництва-споживання. Саме такий підхід є найбільш адекватним до сучасних суспільних реалій.
Серед напрямків діяльності держави в інформаційній сфері на сьогодні основні це:
- боротьба із монополізацією інформаційного простору та сприяння конкурентній взаємодії суб‘ектів ринку;
- законодавчий контроль над дотриманням свободи слова та прав на вільний доступ до інформації;
- захист національних гуманітарних кордонів та протидія інформаційним експансіям;
- забезпечення безпеки комунікацій, інформації та субьектів відносин;
- охорона прав інелектуальної власності;
- боротьба з кібер-злочинністю та опануванням кримінальними спільнотами сегментів віртуального простору;
- стимулювання розвитку національного інформаційного виробника та споживача.
Для того, щоб здійснювати державну інформаційну політику, слід мати достатньо сформованого суб‘єкта та об‘єкта відносин, причому це означає не встановлення жорсткої адміністративної вертикалі в інформаційній сфері, а зміцнення її базових інститутів та агентів. Тобто, з одного боку, слід мати ефективний законодавчий та процедурний інструментарій, а з другого – мати розвинуту інформаційну інфраструктуру та її операторів (свободні конкурентні ЗМІ – в першу чергу).
Європейською спільнотою, починаючи із середини 90-х років, розбудову інформаційного суспільства було поставлено в разряд основних приорітетів. Стратегія просування Европи до інформаційного суспільства на сьогодні складається з кількох базових напрямків:
- лібералізація теле-комунікаційного простору;
- соціалізація інформаційних процесів;
- інноваційна інвентаризація інформаційних ресурсів;
- підтримка європейської індустрії виробництва інформації;
- акцентування уваги на освітянських перспективах інформаційного суспільства (як приклад - “Освіта в інформаційному суспільстві” - европейська ініціатива, мета якої – інтегрувати освітні заклади до інформаційного суспільства, стимулювати широке розповсюдження мультимедіа в педагогічній практиці, вдосконалити європейську освіту засобами, властивими сучасному інформаційному суспільству, розширюючи культурне та лінгвістичне різномаїття, а головне – зробити мультимедійну освіту доступною для широких кіл);
- а також розробка Європейської системи захисту інформації і протидії інформаційному шпигунству.
На початку 1995 року Європейська комісія заснувала Форум для обговорення спільних проблем у розбудові інформаційного суспільства. Його учасниками стали 128 представників різних соціальних груп, мережевих операторів, предстаників державних і міжнародних інституцій та ін. Низкою європейських країн було висунуто пакет ініціатив у галузі освіти, наприклад, із 1995 року реалізуються такі проекти як: британський “Супермагістралі в освіті – шлях вперед!”, американський “Виклик технологічній грамотністі”, німецький “Школи у мережі”.
Особливої уваги європейської спільноти набув розвиток сучасних конкурентних ЗМІ.
У Сполучених Штатах влада пішла на безпрецедентні протекціоністські заходи щодо захисту традиційних та розвитку нових ЗМІ: он-лайновим журналістам надані правові гарантії захисту від звинувачень у наклепі, яку мають за Конституцією представники оф-лайнових ЗМІ.
Сучасні інформаційні тенденції було майже своєчасно усвідомлено стратегами Російської Федерації, тому зараз, і поряд із ревізією геополітичних амбіцій ми спостерігаємо нарощування темпу гуманітарно-інформаційної експансії по всім азімутам від европейського до азійського та на всіх рівнях, від ТБ, до інтернету. Прогресивним рішенням стало прийняття в остаточному читанні Закону “Про електронний цифровий підпис” і тепер електронний підпис дорівнюється підпису на традиційному паперовому носії – і це не єдина ознака випереджаючої інформаційної політики наших сусідів.
Так, досить живі дебати серед російського істеблешменту викликала перспектива позбавлення прав на транслювання російських програм через кабельну мережу, тих українських операторів, які досі здійснювали віщання без дотримання необхідних законодавчих процедур, що зайвий раз вказало на “над-економічний” пріоритет в регіональній інформаційній політиці Росії. Сюди також слід додати становлення “медіа-бізнес холдингів” на основі потужних корпорацій (зокрема “Газпром, “Альфа-групп”, “Русал”), плани розвитку яких не обмежуються національними кордонами.
Із жаллю слід констатувати, що зараз Україна, яка має велику кількість дипломатичних представництв, напрацювала багаторічний досвід міжнародної взаємодії та має політико-економічні інтереси по всіх регіонах світу, по великому рахунку, - не може бути розглянута як інституційний суб‘єкт в полі глобальної інформаційної взаємодії. І це при наявності 50-мільйонної аудиторії інформаційних споживачів, неоднорідності і латентній конфліктогенності суспільства та в умовах виключного георегіонального положення! Слід також признати, що в інформаційній сфері сьогодні ми працюємо переважно в режимі перманентних “гуманітарних збитків”.
Аби подолати припущені дисбаланси та наздогнати світові інформаційні
тенденції, сьогодні необхідно:
· стимулювати приватні інвестиції та іновації в інформаційній сфері;
· забезпечити універсальний інтерактивний доступ до мережевих ресурсів;
· захистити права інтелектуальної власності та права учасників інформаційного ринку;
· вести ефективний моніторинг інформаційних процесів та законодавчо сприяти конкурентному розвитку національного інформаційного простору;
· скоординувати державні зусилля на досягненні результатів по вказаних напрямках.
Ефективність держави в інформаційному плані забезпечується не кількістю державних засобів масової інформації та не кількістю підрозділів, що курують данний сектор, а загальнонаціональною ангажованістю інформаційних мереж, рівнем їх технологічного розвитку і законодавчого захисту. Тому головним завданням порядку денного розвитку інформаційного суспільства в Україні є створення всебічних сприятливих умов для гуманітарного, науково-технологічного та економічного прогресу українського суспільства в режимі “он-лайн”.

Повернутися до архіву